– Спробуй сам здогадатися.
– Я здогадуюся. Але краще розкажи ти.
– Гаразд. Усі ці дні я на тебе й на людей твоїх дивився. На ваші Бесіди (це слово Куштенгрі вимовив покабірськи); на те, як і чому ви ориджитів учите; як коваль ваш залізо кує; як клинки ваші живі один з одним грають. Ти, Асмохатета, коли мені його кинув, – шаман кивнув на Уламка, що стривожено визирав у мене ізза пояса й уважно слухав усе, що перекладав Єдиноріг, – я його життя під рукою відчув. Життям він мені долоню обпалив. Не як шабля шулмуська. Не як трава. Не як звір. Як людина. І потім, коли ми минуле дивилися… Тоді – не зрозумів я. Злякався. Тепер – зрозумів. Його це минуле було.
І Куштенгрі вказав на Єдинорога.
– Ти бач, який тямущий, – пробурмотів Дзютте. Однак продовжувати не став. Лише об руків’я Дан Ґ’єна слабко брязнув – перекладай, мовляв, ні слова не пропускай!
– Сім днів дивився, – продовжив між тим Неправильний Шаман. – Дивився й думав. Думав про те, що мені ваш Асахіро сказав. І ти теж. У нас дихати, стояти, дивитися, землю відчувати – лише шаманів навчають. У вас – усіх. У нас лише шаманам кров проливати заказано. У вас – усім. Спочатку ти казав – я не вірив. Життя твоє дивився – і тоді до кінця не вірив. Хоч і знав, що правда. Тепер – вірю. Можна. Можна зброю в руки брати й не проливати крові. Отже, і мені можна. Й іншим шаманам.
– Можна, – погодився я.
– Але про це – згодом. А ти спочатку ось що мені скажи, Асмохатета… У вас людей навчають, як у нас шаманів. Усіх. З дитинства. Нехай не всьому й не так, але – схоже. Чому тоді у вас шаманів немає?! Майбутнє ніхто не бачить, минуле не бачить, думки людини не бачить, навіть людей полічити – і то одразу не може! Чому?
А справді, чому? Не тому вчили? Чи не так?
Я не знав. І Єдиноріг не знав. І навіть Дзютте.
Тому я чесно відповів за всіх трьох:
– Не знаю.
– А я знаю. Довго дивився. Довго думав. І зрозумів. Ми, шамани, своїм шляхом ідемо; ви – своїм. А поперек того повороту, де ми одні до одних звернути б могли – мечі наші лягли. І не пускають. Наша погана шулмуська шабля, у крові по руків’я, і ваш клинок, живий і мудрий. Такий мудрий, що й людину не завжди за людину прийме. Тому і йдемо ми своїми дорогами, одні одних не бачачи. Не пускають мечі, не дають зустрітися. Ми, шамани, боїмося меч підняти, ви боїтеся без меча залишитися. І тому ви, коли зброї в руках не тримаєте – як наші воїни. У голові вітер, очі сліпі, пам’ять дірява, дивитеся – і не бачите. Зате коли меч оголили – одразу інша людина. Я довго дивився. Погляд інший. Стоїть поіншому. Удар до удару бачить. Ми так майбутнє бачимо. Коли у вас меч у руках – ви шамани. Без меча – дурні воїни. Нехай вони не ображаються, якщо чують…
Шаман іще раз показав на Дзю і Єдинорога.
– Я правду кажу. Не можна на правду ображатися. Тому що – правда. Ото й немає у вас шаманів, бо мечі ваші живі й мудрі. Ото й немає в нас бійців, здатних не вбити – шаблі шулмуські, може, й не зовсім мертві, але дурні. Мудрість із дурістю осідлали нас, женуть у різні сторони, не дають зустрітися…
«Він має рацію, – додає Єдиноріг. – Він має рацію, і мені соромно. За Звитяжців. За гординю нашу мудру. Таку мудру, що аж дурніша від шулмуської дурості. Він має рацію.»
«Правий він чи не правий, – не забарився встряти Уламок, – та лише запитай у нього: чому це він, шаман, коли минуле або майбутнє шаманить, завжди за клинок тримається?! Вам, Придаткам кабірським, Звитяжці шаманити заважають – а йому?!»
Я запитав.
А Куштенгрі відповів.
– Хороше запитання, Асмохатета.
