Чин зібралася було обуритись, але передумала й махнула рукою – тією, у якій тримала Вовчу Мітлу.
– Може, саме це й знайшла, – несподівано погодилася вона, маючи на увазі щось своє.
Ми зайшли у намет, який хтось (звісно, всюдисущий анТанья) уже встиг протопити; за мить Єдиноріг у кутку розчулено торкався китицею Вовчої Мітли, щось їй шелестячи, а ми з Чин пірнули під купу завбачливо заготовлених (ким?.. неважливо…) теплих шкур, і більше я не збираюся нічого розповідати, бо… бо… не ваша ця справа!.. І взагалі…
І взагалі – добре, що в мене вистачило розуму накинути доху на Уламка, а самого Уламка кинути подалі від мене й моєї правої руки, так що до ранку я його не чув.
…Брязкіт металу, чиїсь крики, знову брязкіт…
Я прокинувся ривком, одразу, і виринув зпід шкур, мигцем відзначивши, що Чин у наметі вже немає. Поспішно схопивши Єдинорога, я відкинув полог намету і… і переконався, що нічого страшного не трапилося. Асахіро лаявся зі збудженим Куштенгрі – утім, відбувалося це доволі беззлобно і не потребувало мого втручання, – Коблан розгорнув нарешті свою похідну кузню й щось діловито кував, невисокий здорованьориджит допомагав йому, тримаючи заготовку кліщами; інший шулмус, старший, сидів поруч, витягнувши погано зрослу після тієї пам’ятної битви ногу й здивовано хитав головою. Ще кілька дітей Ориджа разом із Фальґримом і Діомедом, що реготалися, стовпилися навколо сперечальників шамана й Асахіро; Ніру, накульгуючи, керувала приготуванням їжі…
І так далі.
Ага – ще кілька Звитяжців бряжчали десь за моїм наметом, і ми з Єдинорогом одразу впізнали характерний брязкіт із присвистом Вовчої Мітли.
Одне слово, усе було гаразд.
Я поспішив пірнути в намет, доки ніхто не звернув уваги на з’яву голого і скуйовдженого Асмохатта, який невідь навіщо висунувся із намету з мечем у руці – і спокійно взявся одягатись.
– А я, певно, таки здатний примиритися з Шулмою, – завважив Єдиноріг, укладаючись поверх шкір і задумливо мерехтячи оголеним клинком. – Щоправда, ні тобі підставки, ні кутка свого – хоча до похідного життя я вже звик. Зате цікаво. Шаман цей знову ж… То що, Асмохатета, майбутнє дивитися будемо?
– Будемо, – кивнув я, – ось тільки шаровари вдягну, і лати, і доху ще…
Тут ізпід дохи почувся здавлений крик Уламка, почутий Єдинорогом, а через нього – і мною, так що я квапливо звільнив Дзю з хутряного полону й неабияк здивувався його першим словам.
– Чене, а чому ти жеребець? – запитав Уламок.
Я волів не відповідати, і ми вийшли надвір.
І втрапили в розпал суперечки, яка й не думала затихати.
– Ти що робиш?! – кричав Куштенгрі, розмахуючи руками. – Ти навіщо ориджитів шаманами робиш?! Дурний ти, геть дурний, нічого в тебе не вийде, так?!.
– Так, – погоджувався Асахіро, дивлячись на ориджитів. – Не вийде.
– Тоді навіщо вчиш?
– Чого?
– Як чого? Дихати вчиш, стояти вчиш, дивитися вчиш! Силу із землі брати вчиш! Гадаєш, я сліпий, не бачу?!
– Яку ще силу?! – сердився Асахіро, розмахуючи Нодачі, який участі в суперечці не брав, а тому посвистував доволі байдужно. – Дихати вчу – правильно! Стояти вчу – правильно! У нас цьому дітей учать! А я ваших телепнів учу… Тільки їх ще довго вчити доведеться, – тихо додав він убік покабірськи, і Нодачі згідно блиснув, плазом опускаючись йому на плече.
