Чен і шаман узагалі мовчали.
– Темно, – повторила луна, і я спершу не зрозумів, що це не луна, а коли зрозумів, оманлива луна вже змовкла, зависла важка пауза, і одразу ж, напівкрикомнапівстогоном:
– Заради Небесного Молота! Звитяжці! А вас… вас за що? Теж – не змогли?!
Куштенгрі з голосним шерехом відсунув полог, блякле вечірнє світло увійшло в намет, у кутку слабко засвітилася біла повстина – і струнке тіло на ній, завдовжки приблизно як Вовча Мітла. Я вийшов з піхов, звикаючи до убогого освітлення, і незабаром розібрав, що переді мною – Чида.
Із хакаських списових родин. Бо лише в Малому Хакасі давали такі імена, які вимовити було важче, ніж вести Бесіду з Ґвенілем, коли еспадон був у поганому настрої.
А ще хвацька хакаська Чида мала настільки витягнутий вузький наконечник на довгій трубці, що насаджувалася на ратище, оповите сталевими стрічками хлистнавхлист, – і з основи трубки, на півтора ліктя нижче від жала наконечника, стирчала поперечина, заточені краї якої трохи загиналися догори.
Я знаю, що кажу. У перші два десятиліття мого життя в Кабірі я не раз навідувався в дім навпроти, де жила Чида Абенсерах, Звитяжець одного віку зі мною – і ми з задоволенням велу Бесіду, доки одного зовсім не прекрасного дня Абенсерах не виїхала назавжди, повернувшись у свій рідний Хакас.
– …Отже, не змогли, – тужливо підсумувала Чида, посвоєму витлумачивши наше мовчання. – Що ж… чому бути, того не минути, а разом і плавитися легше. Нумо знайомитися, бо незабаром, певно, прощатися доведеться. Чида ХанСеґрі з Білих гір СафедКух. Ой, де ж ви, гори мої Білі…
– СафедКух? – здивовано перепитав Уламок. – До чого тут СафедКух? Ти що, у Кулхані не була?
– Кулхан? – у свою чергу здивувався Чида ХанСеґрі, тьмяно зблискуючи наконечником. – Що таке Кулхан? Де це? Я Придатка за перевал АнРок повела, дурепа цікава, а там і пішло… Скеля на скелі, ущелина за ущелиною, де сковзаєш, де падаєш! Казали ж мені: хто вважає, що знає гори – той їх спізнає, але пізно буде!.. Ото й спізнала. І гори, і горе, ось лише гори скінчилися, а горю кінцякраю не видно…
– Звідси вийти хочеш? – напряму свиснув я.
Було зрозуміло: якщо зараз ми візьмемося з подробицями пояснювати простакуватій Чиді, що відбувалося з нами протягом останніх півроку, та де це було, та як це було, та з ким це було й навіщо та чому – закінчимо якраз до повернення Джамухи й Чинкуеди з переможного походу на Кабір.
Та й то можемо не встигнути…
– Як не хотіти? – простодушно здивувалася ХанСеґрі. – Але як?
– Разом із новим Придатком, – втрутився Уламок. – Будеш його навчати – сьогодні ж вільною будеш, диво ти гірське, що не з того боку звалилося!
– А де ж мені Придатка нового взяти?
– Та ось він стоїть! – брязнув я, вістрям показуючи на Куштенгрі. – Куштенгрі та ХанСеґрі – чим не пара?!
– Цей? – тихо й не подоброму, ой, не подоброму почала ХанСеґрі, аж мене ознобом пройняло. – Цього… мені в Придатки? Ох, і навчу я його, мерзотника гидотного, ох і…
– Цить! – гаркнув Уламок, обриваючи Чиду, і вже спокійніше звернувся до мене: – Чуєш, Єдинороже – берино ти Чена з шаманом, і вийдіть звідси ненадовго. А мене на повстині залишіть. Усе життя мріяв на такій повстині полежати і з такою Чидою поговорити…
І ми вийшли.
– Полог засмикніть, – почулося нам услід. – Кохання у нас зараз буде, а я кохання при світлі не розумію…
Чен знизав плечима й засмикнув полог.
…Ось уже з півгодини Неправильний Шаман сидів на землі, подібний до сухого пня, а я неквапно танцював довкола нього, то входячи в уповільнену «Хмару семи зірок», то виходячи з неї й одночасно з Ченом поглядаючи на намет.
Тиша.
