Важка повсть заглушала все, і здавалося, що намет порожній.
Я розчаровано посвистував – укотре? – і знову брався за своє.
Ні, у здібностях Уламка переконати кого завгодно в чому завгодно я не сумнівався – сам був тому прикладом, – але нам не потрібна була тупа покірність Чиди.
Нам потрібно було вільне й беззастережне сприяння!
– На посох схожа, – задумливо пробурмотів шаман.
Чен зупинився, а я кілька разів пройшовся над головою Куштенгрі.
– Який посох? – запитав ЯЧен.
– Наш, шаманський… із яким на камлання виходять. Духів злих проганяти.
Божевільна думка мигнула в мене – а якщо й справді… але думку довелося відкласти на якийсь час, бо тут із намету почувся голос Дзютте.
– О Вищий Мейланя, Звитяжцю й звитяжний Дан Ґ’єне! – кричав Уламок, і я не одразу зрозумів, знущається він чи ні?! – Почуйте мене! Шліть сюди цього КушПридатка, і нехай він пройде з чарівною ХанСеґрі до священної водойми! А ми поки що насолодимося красою шулмуської осені!..
Чен сказав шаманові, що той має зробити, – промовчавши про КушПридатка, – і шаман увійшов досередини.
Вийшов він уже з Чидою на плечі й з Уламком у лівій руці. Чен забрав Дзютте, і Куштенгрі рушив до священної водойми, несучи Чиду так дбайливо й акуратно, немов та могла випасти в нього з рук і розбитися.
– Що ти їй наговорив? – поцікавився я.
– Різного, – задоволено поблискуючи, відгукнувся Дзю.
– А саме?
– Що ти, приміром, – найвидатніший Звитяжець усіх часів і близький друг Небесного Молота. Майже родич.
– Так… Ще що?
– Про життя поговорили…
– Далі!
– А ти на мене не кричи! Я тупий, до мене крики не доходять… Про водойму я їй розповів. І про те, що єдиний її порятунок – це Куштенгрі. Буде з ним Чида – і буде їй благо; не захоче – хай іржавіє під мокрим плащем Жовтого Мо! Це їй і зрозуміло, і доступно; а гляне зараз у священну водойму – і за шамана всіма кінцями чіплятиметься! День, другий, третій – а тоді й звикне, і про все інше довідається…
…Що ж… Дзю, як завжди, не переймаючись жодними етичними міркуваннями, знайшов єдиний найпереконливіший доказ. Я б так не зміг.
А він зміг. І – вгадав. Бо, повернувшись, Чида ХанСеґрі стала доволі потульна, а до мене зверталася не інакше, як «Вищий Дан Ґ’єне», і запобігливо шелестіла вицвілою китицею, що бовталася під її поперечиною.
Ось тут і дійшла черга до моєї божевільної думки.
– Духи, – заклопотано мовив ЧенЯ, озираючись довкола. – Ох, і багато ж! І всі – злі. Так і в’ються.
– Де? – захвилювався Куштенгрі.
