Не озираючись.
– Теж мені вчитель, – із докором завважила Чин. – Вона ж тільки оживати почала, а ти… Асмохатта! Великий і могутній!
– А що я? – розгублено пробурмотів ЧенЯ. – Я нічого… я ж не знав, що вона образиться!
– Гаразд, – трохи відтанула Чин. – Я її пізніше заспокою…
– Ти її в наш намет ночувати приводь! – не стримався Уламок, якому я переклав слова Чин. – До Чена свого! Він вас обох заспокоїть… оскільки жеребець! Куди там Демонові У! А я під доху сховаюся, до ранку…
Цього ЯЧен перекладати для Чин не став.
А Вовча Мітла – вона й раніше не звертала на Дзю особливої уваги.
…Уночі я прокинувся від дивних звуків поза нашим наметом, але зовсім поруч.
Напіводягнений (або напівроздягнений) і похмурий спросоння Чен – Вовча Мітла й Чин ночували сьогодні окремо, і ми внутрішньо винуватили в цьому Хаміджу – нечутно підхопився, підняв мене з повстини, і ми виглянули назовні.
– І що там? – невдоволено пробурчав Уламок, а я ще подумав – чи не занадто ми безтурботні, що дозволяємо собі подібне невдоволення?
Біля намету бродив Куштенгрі з Чидою в руках. На нас вони не звернули ані найменшої уваги. Не до того було. Неправильний Шаман погладжував Чиду ХанСеґрі вздовж ратища й щось захоплено розповідав їй – занадто швидко, щоб ЯЧен устигав розуміти. Так, п’ятедесяте… Але це було неважливо, тим паче, що Чида теж не могла розуміти шамана, вона навіть чула його не так, як Придатки чують один одного, а так, як чує Звитяжець Придатка, і це неможливо пояснити, та й не потрібно пояснювати… Вони не чули одне одного, не розуміли одне одного, а Куштенгрі, сива мудра дитина, все казав щось крізь ніч, і Чида відповідала йому – невлад, перебиваючи, одночасно мовлячи про зовсім різні речі, про Шулму, про Кабір, про печалі й радощі, про відкриття нових світів усередині себе й про палючий вогонь Масуда…
Вони розмовляли.
І я не посмів їх перервати.
Ми тихо зайшли в намет, лягли на повстину, і навіть Дзю не вимовив ні слова.
Усе було, як звичайно.
І прокинулися ми з Ченом одночасно, і розбудив нас звичний шум: брязкіт Диких Лез, голоси Звитяжців і людей, кінське іржання й тупіт…
«Ото вже ні, – подумав ЯЧен і взявся неспішно одягатися. – Ми тепер учені! Знову, мабуть, розважаються зранку!..»
У мене з одяганням клопоту особливого не було: сковзнути в піхви – справа нехитра; зате в Чена…
Одне слово, минуло таки чимало часу, перш ніж ми нарешті вибралися з намету.
І побачили.
Табір був повен своїх і чужих Диких Лез, навколо юрбилися якісь незнайомі шулмуси, шулмуски й шулмусенята, прагнучи одне одного перекричати (втім, для нас із Ченом і свої, й чужі були на одне лице!), і всіх їх було не багато, а дуже багато – разом із кіньми, візками, поклажею…
«Захопили, – мигнула очманіла думка. – Проспали водойму! Ось вони, люди Джамухи й Дикі Леза Чинкуеди! Зараз помітять нас…»
Останні слова я вимовив уголос.
– Хто помітить? – якось аж занадто безневинно поцікавився Уламок.
– Вони, – трохи розгубившись, відповів я. – Ці… Дикі Леза. І воїни Джамухи. Не бачиш, чи що?! Он їх тут скільки… Навіть баранів із собою пригнали!..
