І справді, з південнозахідних пагорбів чулося відчайдушне бекання.
– Баранів… – задумливо проскрипів Дзю. – І не витримав. – Самі ви барани однорогі! Куди ви дивитеся?! Он туди дивитися треба, куди я дивлюся!..
Ми подивилися.
До нас ішов білявий велетень Амбариша, одягнений у немислимо кошлаті шкіри поверх свого звичайного одягу, а Вогненний Меч Ґвеніль розлігся на його плечі; і сяяв еспадон, слід завважити, на весь клинок, анітрохи не бентежачись навколишнім юрмиськом.
Заради Нюринґи – що, у такому разі, тут відбувається?!
– Фальґриме, Ґвенілю, що все це означає? Кого ви сюди привели?!
– І знову не туди дивитеся, – повчальним тоном повідомив Дзютте. – І не в того запитуєте. Ви краще в Махайри запитайте, у Женця нашого Бронзового! Он він за Ґвенілем ховається – боїться, напевно… А якщо боїться – отже, у нього й треба запитувати!
Не те щоб Махайра справді чогось боявся, але чомусь щосили намагався залишатись якомога непримітнішим – тільки від Дзю не сховаєшся, хоч за Ґвенілем, хоч за ким, і довелося Махайрі разом із Діомедом іти до нас.
– Де це ви, – запитав я, – лусни вас Небесний Молот, пропадали?!
– Ти розумієш, Єдинороже… – почав було Ґвеніль не дуже впевнено, але тут його перервав Махайра, а потім його, у свою чергу, перервав Ґвеніль, а Діомед із Білявим узагалі говорили, не перестаючи й майже одночасно…
Загалом, як зрозумів ЯЧен із цього гамору, все відбувалося ось як.
Доки ми з Ченом і Куштенгрі шаманили, ми геть забули, що у світі існує ще хтось і щось, крім нас самих, і що наші ориджити з їхніми Дикими Лезами якось жили й до зустрічі з нами. Тобто, ми зовсім не подумали, що в дітей Ориджа тут є родини; але самі ориджити про це ні на хвилину не забували. І оскільки безпосередньо до Асмохатта й Пресвітлого Меча вони звернутися не зважились, то звернулися спершу відповідно до Фальґримаецеге з Ґвенілем Могутнім і Діомедаецеге з Махайрою Хитромудрим.
Так… схоже, тут своя ієрархія склалася, на вершині якої Асмохатта й Пресвітлий Меч сяють, і звертатися до них із дрібницями не слід, а оскільки для божеств усі мирські справи – дрібниці, то… Знайшли до кого звернутися, позашлюбні діти Ориджа!
А ось наші друзіприятелі одразу вирішили допомогти в цій педантичній справі, підтвердивши, що не варто турбувати Асмохатта й Пресвітлого Меча з такого незначного приводу.
– Просто зворушлива дбайливість! – мовив Уламок. І сталося неймовірне: Фальґрим із Діомедом зашарілися, почувши це в Ченовому перекладі, а Ґвеніль із Махайрою зніяковіло брязнули за мить до того, оскільки перекладу не потребували.
…І ось великі герої, що персоніфікували союз сили й розуму (еспадон із Женцем витерпіли й цю перлину творчості невгамовного Уламка), разом із ориджитами і їхніми Дикими Лезами пішли звільняти родичів Кулаєвого племені, яких узяв заручниками Джамуха. І віддав під нагляд численному племені маалеїв.
«А слова які, – понуро подумав я. – „звільняти“, „взяти в заручники“… маалеї, тим паче, якісь! А головне, що нам із Ченом слова ці навіть особливо дикими вже не здаються! Звикаємо, чи що? Ой, звикаємо… що ж у тобі такого, Шулмо?!.»
…Отож, незабаром біля місць звичайних осінніх кочовищ племені маалеїв з’явилися двоє кабірців і двоє Звитяжців, а також дюжина ориджитів із приблизно двома десятками Диких Лез.
І на чолі – юний Кулайнойон.
Це, бач, супроти цілого племені, якому діти Ориджа й у кращі свої дні поступалися чисельністю втричі…
Фальґрим заговорив був щось про те, що справжній чоловік ворогів не лічить, але Чен жваво обірвав Білявого, запропонувавши справжньому чоловікові не ухилятися від оповіді.
…Скільки ми потім не сперечалися з упертим Дзю на тему, кому більше щастить – героям чи дурням – але нашим приятелям безсумнівно пощастило: маалеїв на місці не виявилося. Ориджити одразу ж обнюхали прилеглий степ, і це їх аж ніяк не втішило: маалеї невідь чому зібралися й рушили до ставки гурхана Джамухи.
І МоїЧенові друзі не придумали нічого кращого, як поїхати слідом.
І поїхали.
