Швидкошвидко.
І наступного дня їм знову пощастило (ображений Ґвеніль заявив, що пощастило саме маалеям, але Махайра запобігливо зашелестів, і еспадон замовк, давши змогу продовжувати Женцеві).
Як виявилося, нетерплячі маалейські воїни зі своїми Дикими Лезами поскакали вперед, а героївизволителі наздогнали їхній обоз: скрипливі візки з нехитрим і хитрим шулмуським скарбом, галасливі вівці, крикливі діти – а також жінки, старі й підлітки, у тому числі й з родин ориджитівзаручників.
Охороняли все це строкате, голосне й повільне збіговисько всього вісім молодих Диких Лез із настільки ж молодими Придаткамимаалеями.
Коли обоз зупинився, першим до маалейських охоронців під’їхав Кулай – беззбройний на знак миролюбства – і взявся віщати недовірливо притихлим маалеям про великого Асмохатта, а насторожено оголені Дикі Леза слухали переконливий свист Ґвеніля й Махайри, що затіяли нехитру Бесіду.
Незабаром красномовство Кулая вичерпалося, і йому на підмогу поспішив старий хитрун Тохтаркулу. Доки Махайра вів Бесіду з Ґвенілем, спричинивши загальне замилування, а ориджитські Дикі Леза з криком намагалися вбити в нечищені маалейські клинки істину про Великого і Єдиного Пресвітлого Меча («Убити?» – перепитав я, але Ґвеніль удав, що не розчув), Тохтаркулу спішився, незворушно підійшов до найближчого візка й витяг із нього чийсь кобиз – отой ціпок зі струнами, здатний народжувати такі улюблені шулмусами звуки, схожі на скрип немазаного воза й водночас на нявчання кота, що прищемив хвіст.
– Поганий кобиз, одначе, – пробурчав Тохтаркулу й махнув рукою. – Та нехай… який є.
І за мить просто очманілі від такого нахабства маалеї почули «Джир про Асмохатта» у виконанні солов’я степів, старого Тохтара.
Джир цей Тохтар, недовго думаючи й беручи приклад із Діомеда, майже складав на ходу, опускаючи несуттєві з його погляду подробиці й додаючи до МоїхЧенових діянь безліч нових подвигів. Тим паче, що чутки про появу Асмохатта якимось незрозумілим чином уже рознеслися по степу, і зайві подвиги у викладі Тохтара виявилися дуже доречні!
А наостанок, як повідомив мені звеселілий Махайра, еспадон Ґвеніль Могутній гетьчисто зіпсував два чи три вози, причому останню голоблю перерубав не впоперек, а мало не вздовж – у що було тяжко повірити, знаючи швидкого на вигадку Махайру.
Так чи інакше, маалеї й Дикі Леза (включаючи шулмуських підлітків, що пищали від захвату, зойкальних жінок і сивобородих патріархів, що схвально цокали язиками) швидко перейнялися величчю Асмохатта й Пресвітлого Меча, а оскільки доганяти своїх родичів і повідомляти про викрадення ориджитських родин було для воїнівмаалеїв ганьбою – то й ув’язалися молоді маалеї зі своїми Дикими Лезами, а заодно й з маалейським обозом за визволителями й звільненими до священної водойми, щоб побачити й прилучитися…
– Гаразд, – перервав ЯЧен балакучих оповідачів. – Це все зрозуміло, але барани! Барани звідки?! Їх маалеї теж у заручниках тримали?!
– Як – звідки? – здивовано дивилися на нас герої. – Це ж здобич! Ти шулмусів своїх чим годувати збираєшся? – а вони, знаєш, які ненажерливі! Ото й прихопили ми отарудругу! Там, за пагорбом, ще одна отара є…
Дзю блиснув гранями й розреготався.
– Махайра Хитромудрий і Ґвеніль Могутній, – заявив Уламок, ні до кого конкретно не звертаючись. – Гроза возів і баранів… тремти, Шулмо!
Визволителівикрадачі, анітрохи не образившись на Дзю, поривалися повідомити нам ще щось, – на їхню думку, головне, – але тут нас перервав крик Куштенгрі.
– Який син ослиці й шакала додумався привести сюди цих безмозких людей?! Хто дозволив шолудивим піщаним пацюкам завалювати покидьками святе місце?! Я, шаман Куштенгрі, наказую вам негайно вийти за лінію пагорбів – або Безликий прокляне вас, і гнів Жовтого Мо впаде на ваші порожні голови, і перетворитеся ви на череду нечистих свиней!..
– О тупе й іржаве залізо, недостойне зватися Звитяжцями! – вторила йому Чида. – Що за варварський брязкіт і божевільний гамір?! За що Небесний Молот розгнівався на мене, що я мушу доживати своїх днів у такому огидному товаристві?!
Я ще звернув увагу на вишуканість лайок Чиди, а потім подумав, що як би ХанСеґрі не ставилася до свого нового Придатка, вона, безумовно, вже зрозуміла, що шаман тут досить поважна особа… а тому особливо не панькалася ні із шулмусами, ні з Дикими Лезами.
І не просто не панькалася… Шаманові рухи, були ще невправні, але напрочуд грізні, і шулмуси, що траплялися їм на шляху, злякано розбігалися, Дикі Леза з криками ухилялися від важкої Чиди, а жінки падали долі й закривали голови руками.
Озброєний шаман був такий страшний, що навіть Ґвеніль із Махайрою зробили спробу втекти – та не встигли.
– О великий Асмохатета! – заволав Неправильний Шаман, падаючи переді МноюЧеном на коліна, і галас навколо нас миттєво стих.
(«Не смію наполягати, Вищий Дан Ґ’єн, але чи не могли б ви наказати цьому залізному наброду забратися звідси разом із їхніми Придатками? – запитала між тим Чида. – Надто вже противні…»)
