Корячись підказці Єдинорога й цілковито з ним погоджуючись, я поклав ліву руку на руків’я Дзютте.
– Не заперечуєте? – запитали ми з Дан Ґ’єном одночасно в Коса й Заррахіда.
– Будь ласка, – чемно усміхнувся анТанья, і блиснув на сонці есток.
Усмішки й блиск – річ гарна, а хороший випад – краща. Посміюючись із власного пафосу, я ухилився від Заррахіда (чи Коса?), що рвонувся вперед; Єдиноріг провів Бесідника трохи далі, ніж той мав намір пройти, і я спробував пустити в хід Дзютте – а він, відповідно, спробував пустити в хід мою ліву руку.
Ні, даремно я вважав раніше, що працювати двома клинками – це однаково, що спати з двома жінками.
Це значно гірше.
І з першого разу взагалі не виходить.
– Твоєму дурневі Придатку, Єдинороже, треба й другу руку відрубати, а замість неї залізну прилаштувати, – огризнувся Уламок. – Я його веду, а він…
Я нічого не відповів, бо Кос різко ступнув до мене, і вістря Заррахіда завмерло на волосок від зерцала моїх лат.
– То й колов би, – сказав я анТаньї. – Чого злякався?
І випнув броньовані груди.
Колишній дворецький трохи зніяковів.
– Незвично якось… спробувати треба, – пробурмотів він, ховаючи очі.
– Спробуй!
Ми зійшлись, я спеціально відкрився, але вістря естока й цього разу завмерло на тій же відстані.
– Не можу, – здригнувся есток, а на чолі в Коса виступили дрібні крапельки поту.
– Гаразд, вистачить цього разу, – змилостивилися ми з Єдинорогом, і навіть Уламок не зміркував, що все стало з ніг на голову, і Бесіда перетворилася мало не на іспит для Коса й Заррахіда.
– Ось на постої повішу я збрую на стінку, – владно кинув я, закріплюючи успіх, – там і повчишся. Либонь, придасться…
Кос непевно кивнув.
– …На кого це ти під час Бесіди відволікався? – похмуро запитав Дзю, коли ми знову виїхали на тракт. – І взагалі, Єдинороже – у тебе що, другий клинок виріс?!
«Сказати йому, Чене?»
«Скажи, – погодився я. – Однаково ж доведеться, рано чи пізно.»
– На Чена.
– На цього косорукого Придатка?! – Дзю був страшенно подивований.
