– Чен Анкор, – машинально додав чесний Кос, а я подумки побажав йому залізти під сідницю Жовтого бога Мо.
– Чи ж не з тих Анкорів ви, молодий пане, що звуться Анкорами Вейськими? Чи ви з Анкорів Кунів? – аж просльозилася старенька, одночасно заковтуючи здоровенний шматок коржа з сиром. Я б таким шматком одразу подавився і вмер у муках. – Ото вже не чекала, не сподівалася…
Тут, на наше щастя, з’явився господар із довгоочікуваною вечерею, перервавши балаканину цікавої Матінки Ци, і ми з Косом узялися за їжу – причому Кос накинувся на неї із завидною запопадливістю й швидкістю. Господар шанобливо подивився на анТанью й відійшов, побрязкуючи на боку довгим кинджалом без ґарди, вкладеним у піхви з багряного сап’яну з бронзовими накладками.
Поїли мовчки. Тоді піднялися у виділену нам келію – рідну сестру вчорашньої – ще пізніше вийшли простежити за тим, як служителі обходяться з нашими кіньми, з’ясували, що коні давно розпряжені й хрупають овес, і з чистою совістю повернулися в келію, де сіли грати в нарди.
Я виграв у Коса вісім динарів.
А він мені їх не віддав.
До цього часу встигло стемніти.
Хоч в око стрель.
…Ми зійшли у внутрішній дворик каравансараю, де було дуже темно. Цікаво, а чого я чекав уночі в неосвітленому дворі? Місяць сховався за випадкову хмару, лише злегка присипавши світною пудрою верхній край свого тимчасового притулку, і якісь дві нервові зірки підморгували нам ізза глиненого дувалу.
Утім, особливого освітлення ми й не потребували. Кос одразу ж відійшов до дувалу й сів спиною до нього, схрестивши ноги й укрившись плащем – темне на темному, непорушний валун біля підніжжя згуслої ночі з двома кліпаючими очимазірками.
Я свиснув анТаньї і плавно кинув йому Сая Другого руків’ям уперед. Ще недавно я сказав би: «Кинув сай», але тепер я знав, що Сай живий і говорити про нього треба, як про живого. Я кинув, почув шерех Косового плаща – і все. Якщо не було звуку падіння, отже, анТанья піймав Сая й поклав поруч із собою.
Нехай полежить.
Для початку я просто походив по дворику тудисюди, піднімаючи й опускаючи руки, нахиляючись у різні сторони, пересуваючись то боком, то стрибками – одним словом, звикаючи до нового відчуття тіла, убраного в лати.
Потім я впав. Полежав. Підвівся. Знову впав. Перекотився на лівий бік… на правий… показав язика цікавим зіркам і підхопився.
Непогано, як для початку. Падаю шумно, але цілком пристойно.
Я високо підстрибнув, приземлившись на коліна, стрімко подався вперед, застигаючи в позиції низького випаду – і виявив оголеного Єдинорога у себе в правій руці.
Ми нічого не сказали один одному. Що значать слова для тих, хто здатен злитися воєдино тісніше, ніж обійми закоханих, ближче, ніж матір і дитина в її лоні, спаяніше від двох смертельних ворогів, що зійшлися у вирішальній сутичці?! Мова Єдинорога – мова Звитяжців – була ближчою до того, що переповняло нас обох, але й вона не годився для висловлення очищених від розумового лушпиння почуттів і рухів, що злилися в єдиний порив.
Ось ми й не говорили.
Ми рухалися. Словом можна обдурити, і я не хочу нікого обманювати, описуючи це словами; рухом обдурити не можна. Справжній удар не буває нещирий.
…Я не думав про те, що роблю. Свідомість моя була звільнена, і я чомусь згадав спершу свого батька, Янґа Анкора, а тоді й діда Лю. У роду Анкорів було дві головні галузі – Анкори Вейські й АнкорКуни, жителі півдня й жителі півночі, але за віки змішаних шлюбів ці галузі зрослися майже намертво. Мій дід Лю – як і я – мав вигляд чистокровного мешканця півдня: невисокий, стрункий, жилавий, із буйною, та легкою відхідливою вдачею і здатністю моментально спалахувати з будьякого приводу й без приводу. У його старшого сина й мого батька, спокійного й неквапного Янґа, волею долі проявилися в основному північні риси: потужна статура й урівноважена вдача, ледача грація великого звіра й уміння непомітно уникати будьяких зіткнень. Утім, батько в останні роки життя з Єдинорогом у руках вигравав у діда, озброєного Великим Да, одну Бесіду з двох.
Це було чимало. Це було навіть забагато. Могутній Янґ із легким Єдинорогом і маленький Лю з величезним Дадао. На їхні Бесіди сходився подивитись мало не весь Кабір.
