— Містер Фінч, я сплигнув із стільця, обернувся, а вона як накинеться на мене...
— Накинулася на вас? Почала бити?
— Ні, сер, вона... вона обняла мене. Обхопила мене обома руками.
Цього разу суддя Тейлор стукнув своїм молотком, у залі спалахнуло світло. Надворі ще було видно, але сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко навів лад.
— Що вона зробила далі?
У Тома пересохло в горлі.
— Вона стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку. І сказала, що ніколи ще не цілувалася з чоловіками, то хоч чорномазого поцілує. А що з нею зробить батько — їй байдуже. Потім каже: «Поцілуй мене, чорномазий». А я їй: «Пустіть мене, міс Мейєла» — і хотів вибігти, але вона стала спиною до дверей і заступила мені дорогу. Щоб вийти, треба було відштовхнути її, але, містер Фінч, я не посмів цього зробити. Я сказав: «Пустіть мене!», і раптом містер Юел зазирнув у вікно та як почне кричати.
— Що він кричав?
Том Робінсон ковтнув слину і широко розплющив очі.
— Не можна цього казати... не можу... тут стільки людей, діти...
— Том, що він казав? Ви повинні повторити присяжним, що він казав.
Том заплющив очі.
— Він сказав: «Шльондра ти проклята, я тебе вб’ю!»
— Що було далі?
— Містер Фінч, я зразу втік звідти і більше нічого не знаю.
— Том, ви вчинили насильство над Мейєлою Юел?
— Ні, сер.
— Заподіяли їй якісь тілесні пошкодження?
— Ні, сер.
— Ви чинили опір її домаганням?
— Так, містер Фінч. Я опирався, але ж не міг застосувати силу, не хотів бути грубим, не хотів штовхати її.
Я подумала, що в манері триматися у Тома є щось спільне з Аттікусом. Тільки згодом, коли батько мені пояснив, я зрозуміла, в якому важкому становищі опинився Том: за всіх обставин він не має права вдарити білу жінку, а зробив би так — і йому кінець. Через те він і тікав, а коли побіг — виходить, винен.
— Том, повернемося знову до містера Юела,— сказав Аттікус.— Він вам казав що-небудь?
— Ні, сер. Може, що й сказав, але мене вже там не було...
— Досить,— різко перебив його Аттікус.— А те, що ви чули, кому він казав?
— Міс Мейєлі, містер Фінч, він на неї дивився і їй казав.
— А потім ви втекли?
— Втік, сер.
— Чому?
— Злякався, сер.
— Чого ви злякалися?
— Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б.
Аттікус сів на своє місце. Містер Джілмер пішов було до свідка, але в цей час підвівся містер Лінк Діз, котрий сидів у залі, і заявив:
— Ось що я скажу вам усім. Цей хлопчина працює у мене вже вісім років. І жодного разу він не зробив чогось поганого. Жодного разу.
— Замовкніть, сер! — гримнув суддя Тейлор, який раптом ніби прокинувся, і почервонів. Дивно, сигара зовсім не заважала йому розмовляти.— Лінк Діз,— крикнув він знову.— якщо ви маєте щось сказати, то скажете це під присягою і тоді, коли належить, а поки що вийдіть із залу, зрозуміло? Забирайтеся звідси, сер, ви мене чуєте? Хай йому чорт, якщо я ще раз попущу цьому типові!
Суддя Тейлор гнівно глянув на Аттікуса, спробуй, мовляв, сказати хоч слово, але Аттікус нахилив голову і тільки всміхався. Я пригадала, що Аттікус колись казав мені: суддя Тейлор інколи дозволяє собі не зовсім благозвучні вислови, що виходять за рамки його повноважень, але мало хто з адвокатів на це зважає. Я глянула на Джема, той тільки похитав головою.
— Це ж не те що підвівся і заговорив присяжний,— сказав він.— Тоді б суддя не кричав. А містер Лінк порушив порядок.
Суддя Тейлор велів секретареві викреслити з протоколу все, що записано після слів: «Були б ви чорним, містер Фінч, ви теж злякалися б», а присяжним сказав не зважати на цей викрик. Він підозріливо оглянув середній прохід, ждучи, мабуть, поки містер Лінк Діз зачинить за собою двері. Потім сказав:
— Далі, містер Джілмер.
— Тебе було засуджено на місяць за порушення громадського порядку, Робінсон? — запитав містер Джілмер.
— Так, сер.
— І добре ти всипав тому чорномазому?
— Він побив мене.
— Це так, але засудили тебе, правда ж?
