Аттікус підвів голову.
— То була незначна провина, і це вже записано в протоколі, ваша честь.— Я по голосу відчула, що він стомився.
— Не має значення, хай свідок відповідає,— сказав суддя Тейлор. В голосі його теж відчувалася втома.
— Так, сер, мені дали тридцять діб.
Я знала, що тепер містер Джілмер доводитиме присяжним, що той, кого вже було осуджено за порушення громадського порядку, міг легко піти на те, щоб учинити насильство над Мейєлою Юел. Саме для того він і завів цю розмову. Така логіка мала переконати.
— Робінсон, ви, здається, майстер рубати однією рукою і шафанери, і дрова?
— Авжеж, сер, гадаю, що це так.
— І сили вистачить, щоб придушити жінку і кинути її на підлогу?
— Я ніколи цього не робив, сер.
— Але сили в тебе вистачить для цього?
— Думаю, що вистачить.
— І довгенько ти, хлопче, до неї приглядався?
— Ні, сер, я ніколи на неї не дивився.
— Виходить, ти рубав дрова, носив воду тільки з люб'язності, чи не так, друже?
— Я просто хотів їй допомогти, сер, більше нічого.
— Який же ти благородний, Том. І це після робочого дня, та й дома є що робити, га?
— Так, сер.
— Чого ж ти не працював у своєму дворі, а знайшов роботу у міс Юел?
— Я робив і свою роботу, сер.
— Отже, тобі, бачу, ніколи було і вгору глянути, а заради чого?
— Як це «заради чого», сер?
— Заради чого ти так вболівав за неї?
Том Робінсон відповів не відразу.
— Я вже казав: їй, видно, ніхто не допомагав...
— А містер Юел, а семеро дітей?
— З усього видно було, що їй ніхто не допомагав...
— І ти кажеш, рубав їй дрова, виконував іншу роботу по щедрості своїй душевній, так, юначе?
— Я ж кажу, хотів допомогти...
Містер Джілмер подивився на присяжних і посміхнувся.
— Чи не занадто це щедро з твого боку. Стільки робити, і все задарма?
— Так, сер. Мені просто шкода було її, вона більше за всіх робила, вона ж...
— Ах, он воно що! Тобі шкода було її? — Містер Джілмер мало не підскочив до стелі.
Свідок зрозумів, що сказав зайве, і неспокійно переступив з ноги на ногу. Помилку виправити було неможливо. Всім, хто сидів унизу, відповідь Тома не сподобалася. Містер Джілмер зробив довгу паузу, щоб присутні краще запам’ятали відповідь свідка.
— Отже,— заговорив він нарешті,— двадцять першого листопада минулого року ти, як звичайно, проходив повз будинок Юелів, і вона покликала тебе у двір розрубати шифоньєр.
— Ні, сер.
— Ти що, заперечуєш, що проходив повз її будинок?
— Ні, сер... Вона сказала, що у неї в домі є для мене робота...
— Вона каже, що попросила тебе розрубати шифоньєр, це так?
— Ні, сер, це не так.
— Отже, ти твердиш, що вона бреше?
Аттікус схопився на ноги, але Том обійшовся без його допомоги.
— Я не кажу, що вона бреше, містер Джілмер, я кажу, що вона помиляється.
На добрий десяток запитань містера Джілмера, який намагався примусити Тома визнати, що події розгорталися саме так, як розповіла Мейєла, Том незмінно відповідав: міс Мейєла помиляється.
— А хіба містер Юел не вигнав тебе з дому, хлопче?
— Ні, сер, це не зовсім так.
— Що значить «не зовсім так»?
— Він не встиг мене вигнати — я сам утік.
— Ти досить відвертий, а чого ж ти втік так швидко?
— Я вже казав, сер, я злякався.
