— Чого ж ти злякався, якщо твоє сумління чисте?
— Я вже казав, сер, для негра небезпечно вскочити в таку... таку халепу.
— Ну, яка ж це халепа,— ти ж казав, що не піддався міс Юел. Ти що, злякався, що вона тебе подужає? Такого здорованя?
— Ні, сер, я боявся суду, хоч він мене й не минув.
— Боявся арешту, боявся, що доведеться відповідати за те, що накоїв?
— Ні, сер, я боявся, що доведеться відповідати за те, чого не зробив.
— Та ти, я бачу, нахаба, голубе!
— Ні, сер, що ви!
Оце і все, що я почула з того допиту, бо мені довелося вийти: Джем наказав мені вивести Діла. Діл чомусь розплакався і ніяк не міг заспокоїтися; спочатку плакав тихенько, а потім почав схлипувати так, що почули люди навколо. Джем сказав, що коли я не виведу Діла, він усе одно примусить мене, і преподобний Сайкс теж сказав, що краще піти, от я й пішла. Зранку того дня Діл був, як завжди, нічого в нього не боліло; мабуть, він просто ще не отямився після своєї втечі.
— Ти що, захворів? — запитала я, коли ми зійшли з галереї.
Діл намагався взяти себе в руки, коли ми бігли східцями вниз. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.
— Що сталося, Всевидько? — запитав він, коли ми проходили мимо.
— Нічого особливого,— відповіла я. — Ділові щось нездужається.
— Ходімо в затінок,— запропонувала я.— Це, напевне, у тебе від спеки.
Ми вибрали найрозлогіший віргінський дуб і вмостилися під ним.
— Я не міг його далі слухати,— сказав Діл.
— Кого, Тома?
— Та ні, того старого Джілмера, як він його допікає, скільки ненависті в його словах...
— Діл, ти не розумієш, це ж його робота. Інакше не можна. Не було б обвинувачів, не було б, певно, і захисників.
Діл терпляче зітхнув.
— Все це я знаю, Всевидько. Але ти бачила, як він говорив? Від цього мене й занудило.
— Певно, так треба, Діл. Це був перехресний...
— Але з іншими він розмовляв не так.
— Діл, то були його свідки.
— Чого ж тоді містер Фінч допитував Мейєлу і старого Юела зовсім не так? А цей весь час «хлопче», «голубе», просто знущається і щоразу, коли Том відповідає, обертається до присяжних — бачте, мовляв, як бреше.
— Ну, Діл, зрештою, Том — негр.
— Начхати мені на те, що він негр. Це все одно несправедливо. Нечесно так поводитися з ними. Ніхто не має права так розмовляти з людиною... Мене аж нудить від цього.
— У містера Джілмера така вдача, він з усіма так. Ти ще не знаєш, який він буває. Сьогодні він ще добрий. Усі вони такі, ці юристи.
— Містер Фінч не такий.
— Це — виняток, Діл, він...— Я намагалася пригадати, як добре колись сказала Моді Аткінсон. Згадала: «Він завжди однаковий — і в суді, і на вулиці».
— Я не про те,— сказав Діл.
— Я знаю, про що ти, друже,— почувся голос позаду нас.
Нам здалося, це заговорив дуб, але ні, голос належав Дольфусу Реймонду. Він виглянув із-за дерева.
— Ти ж не тонкослізка, тебе просто трохи занудило, та й годі, правда ж?
РОЗДІЛ XX
— Підійди, синку, у мене тут є дещо, від чого тобі зразу полегшає.
Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.
— Ану, покуштуй,— сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. — Потягни гарненько — і все як рукою зніме.
Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.
— Хи-хи,— не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.
— Діл, обережніше,— попередила я.
Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.
— Всевидько, це просто кока-кола.
