— Чи не надумала ти часом знову щось утнути? — запитав мене Аттікус якось увечері, коли я сказала, що повинна ж, поки жива, хоч одним оком глянути на Страхолюда Редлі.— Якщо тільки ти щось затіваєш, то скажу тобі прямо: облиш. Я надто старий, щоб ходити за тобою і виганяти тебе з їхнього двору. Зрештою, це й небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Адже ти знаєш, містер Натан стріляє в кожну тінь, він не робить винятку навіть для босоногої тіні, яка залишає сліди тридцятого розміру. Тобі пощастило, що він тоді не підстрелив тебе.
Я замовкла. І подумала: яка добра, благородна людина наш батько. Тільки тепер він уперше дав нам зрозуміти, що знає про наші пригоди більше, ніж ми думаємо. А відтоді минули роки... Та ні ж — це було минулого літа... чи позаминулого, коли... Я щось наплутала. Треба буде запитати Джема.
За цей час ми стільки пережили, що Страхолюд Редлі вже не здавався таким страшним. Аттікус сказав, що більше, певно, нічого особливого не станеться. Життя входило в своє звичайне річище; мине деякий час, і люди забудуть, що був колись Том Робінсон...
Можливо, Аттікус і мав слушність, але після подій минулого літа ми не могли зітхнути на повні груди — ніби в душній, прокуреній кімнаті. Про справу Тома ніхто з дорослих у Мейкомбі з нами не заводив розмови — ні зі мною, ні з Джемом, але всі, мабуть, розмовляли про це із своїми дітьми; їм дозволяли гратися з нами — адже, вважали, ми не винні, що Аттікус наш батько. Якби не дорослі, то нам з Джемом, певно, довелося б витримати натиск своїх однокласників, не обійшлося б, звичайно, без кулаків, побилися з однокласниками, але на тому усе й скінчилося б. А так ми повинні були високо тримати голову і поводитись, як належить вихованим дітям. Це трохи нагадувало епоху місіс Генрі Лафайєт Дюбоз, правда, на нас ніхто не кричав. Одного я не могла збагнути: Аттікус, як дехто вважав, був поганий батько, а проте його знову обрали до законодавчих зборів штату, обрали, як і раніше, одностайно. Я дійшла висновку, що люди якісь дивні, і стала триматися осторонь, не думала про них, поки це було можливо.
Та одного разу в школі мені таки довелося подумати про людей. За розкладом у нас щотижня відводили годину на поточні події. Кожен учень мав зробити вирізку з газети, вивчити статтю і переказати її в класі. Передбачалося, що така практика дуже корисна: учень виступає перед усім класом, отже, він намагатиметься прибрати відповідну позу, стежитиме за своєю поставою, за мовою, бо ж йому доводиться підшукувати потрібні слова; запам’ятовуючи прочитане, він розвиватиме пам’ять; нарешті, опинившись на деякий час сам один перед класом, учень відчує гостре бажання повернутися туди, де всі, тобто у нього виникне почуття колективізму.
Задум глибокий, але в Мейкомбі, як звичайно, з цього нічого не вийшло. По-перше, діти фермерів майже не читали газет, бо мало хто їх передплачував. Отже, про поточні події, як правило, доповідали міські діти, а тому всі інші вважали, що їм учителі не приділяють ніякої уваги. Якщо хтось із них і приносив вирізки, то брав їх звичайно з так званої «Радикальної газети», яку міс Гейтс і за газету не вважала. Я не розуміла, чого наша вчителька хмуриться, коли учень переказує статтю з «Радикальної газети». Певно, вона вважала це заняття таким же небажаним, як тинятися без діла, їсти на сніданок солодке печиво, крутитися перед дзеркалом або співати «Солодкий спів осла», тобто все те, від чого вчитель мав застерігати учнів, бо ж за це йому платили гроші.
І все-таки не всі діти в класі розуміли, що таке поточні події. Чак Коротун, який знав усе про корів і їхні повадки, вже чимало розповів про дядька Нетчела, коли міс Гейтс раптом зупинила його:
— Чарлз, це не поточні події. Це реклама.
А от Сесіл Джейкобс знав, що таке поточні події. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:
— Старий Гітлер...
— Адольф Гітлер, Сесіл,— поправила міс Гейтс.— Про кого б ти не говорив, не годиться починати з слова «старий».
— Так, мем,— сказав Сесіл.— Старий Адольф Гітлер розслідує євреїв...
— Переслідує, Сесіл...
— Ні, мем, міс Гейтс, тут так написано... отож старий Адольф Гітлер гониться за євреями, кидає їх за грати, забирає все їхнє майно, нікого не пускає за кордон, а всіх слабоумних відсилає туди, звідки вони не повертаються...
— Як це «слабоумних»?
— Я так розумію, міс Гейтс, що в них просто не вистачає розуму, щоб самим повернутися назад, адже вони слабоумні. Гітлер добирається і до напів’євреїв, тримає їх під наглядом, щоб, бува, не завдали йому якоїсь шкоди, все це, я гадаю, недобрі діла. Такі мої поточні події.
— Молодець, Сесіл,— сказала міс Гейтс.
Задоволений Сесіл повернувся на своє місце.
На задній парті хтось підняв руку.
— Як це він може зробити?
— Хто? І що саме зробити? — терпляче запитала міс Гейтс.
— Гітлер... Як він може кинути за грати так багато людей? А де ж уряд? Невже його не можна спинити?
— Гітлер сам уряд,— сказала міс Гейтс і вирішила, скориставшись з нагоди, активізувати урок. Вона підійшла до дошки і написала великими друкованими літерами: ДЕМОКРАТІЯ.
— Демократія,— прочитала вона.— Хто знає, що означає це слово?
— Ми,— обізвався хтось.
Я теж піднесла руку, пригадавши лозунг, який Аттікус колись пояснював мені під час виборів.
— Джін Луїзо, як ти розумієш це слово?
— Рівні права для всіх, нікому ніяких привілеїв! — процитувала я.
— Правильно, Джін Луїзо, молодець.— Міс Гейтс усміхнулася. Потім перед словом «демократія» вона написала великими друкованими літерами «У НАС».— А тепер усі разом скажіть за мною: «У нас демократія».
Ми сказали.
— Саме в цьому й різниця між Америкою та Німеччиною,—пояснила міс Гейтс.— У нас демократія, а в Німеччині — диктатура. Дик-та-ту-ра,— наголосила вона.— Ми в своїй країні нікого не переслідуємо. Переслідувати інших можуть тільки люди, які не позбулися забобонів. За-бо-бо-ни,— вимовила міс Гейтс чітко.— Євреї — чудовий народ, і я не розумію, чому Гітлер іншої думки про них.
— Міс Гейтс, а як ви гадаєте, чому не люблять євреїв? — запитав хтось допитливий з середини класу.
— Не знаю, Генрі. Вони корисні члени суспільства, в якій би країні не жили, більшість із них глибоко релігійні люди. Гітлер хоче знищити релігію. Можливо, через те він їх і ненавидить.
Підвівся Сесіл.
— Я, звісно, до пуття не знаю,— озвався він,— але кажуть, що вони міняють гроші і таке інше, так за це ж не можна переслідувати їх. Вони ж білі, правда?
— От коли ти підростеш і навчатимешся в середній школі, тоді дізнаєшся, що євреїв переслідують з незапам’ятних часів, їх навіть вигнали з власної країни. Це одна з найсумніших сторінок історії... А тепер перейдемо до арифметики, діти.
Мені ніколи не подобалася арифметика, весь урок я просиділа, дивлячись у вікно. Подумала, що тільки один раз мені довелося бачити Аттікуса по-справжньому сердитим — коли Елмер Дейвіс розповідав про Гітлера. Аттікус роздратовано вимкнув радіоприймач і
