сказав «тьху!». Я його запитала якось, чого його так дратує Гітлер.
— Бо це маніяк,— відповів батько.
Ні, так не годиться, міркувала я в той час, як весь клас розв’язував приклади. Один маніяк і мільйони німців. Чому б не посадити його за грати замість того, щоб самим там сидіти. Щось тут не так... треба спитати Аттікуса.
І я запитала, проте він сказав, що сам до пуття не знає.
— Але ж ненавидіти Гітлера — це добре?
— Не в цьому річ,— сказав він.— Взагалі це не добре, коли людина ненавидить людину, хто б вона не була.
— Аттікус,— сказала я,— все-таки я не розумію. Міс Гейтс казала — жах, що цей Гітлер там робить, вона аж почервоніла, коли розповідала...
— Це зрозуміло.
— Але ж...
— Але ж що?
— Та нічого...
І я пішла, бо не знала, як розповісти Аттікусу, що в мене було на душі, сказати словами те, що я відчувала. Може, Джем знає. На шкільних справах він розуміється краще, ніж Аттікус.
Джем був стомлений, бо цілий день носив воду. На підлозі біля ліжка стояла пляшка від молока, валялися бананові шкуринки, він ум’яв не менше як дюжину бананів.
— Ого, стільки з’їсти! — здивувалася я.
— Тренер каже, що коли за рік наберу двадцять п’ять фунтів, то вже зможу грати,— пояснив Джем.— А так найшвидше набереш.
— Якщо тільки тебе не занудить. Слухай, Джем, я хочу тебе запитати про одну річ.
— Питай.— Він одклав книжку і випростав ноги.
— Міс Гейтс — добра людина, правда ж?
— Непогана,— відповів Джем.— Я колись учився в неї, нічого.
— Знаєш, як вона ненавидить Гітлера?
— Що ж у цьому поганого?
— Розумієш, сьогодні вона розповідала нам, як жорстоко Гітлер поводиться з євреями. Джем, переслідувати людей, кого б то не було,— це ж несправедливо, так? Навіть думати про кого-небудь зле — негарно, правда ж?
— Ну, звичайно, Всевидько. Що за муха тебе сьогодні вкусила?
— Розумієш, коли ми тоді виходили з суду, міс Гейтс... вона саме спускалася східцями попереду нас, ти, певно, її не помітив... вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я чула, як міс Гейтс сказала — пора їх провчити, зовсім розперезалися, скоро, чого доброго, захочуть одружуватися з білими. Як же так можна, Джем, вона ненавидить Гітлера, а сама погано думає про своїх людей...
І тут немов щось найшло на Джема. Він спочив з ліжка, схопив мене за комір і почав трясти.
— Я нічого більше не хочу слухати про той суд, чуєш? Це хочу! Зрозуміло? Жодного слова про суд! Чуєш? А тепер геть звідси!
Я так здивувалася, що навіть не встигла заплакати. Тихенько вийшла з кімнати і ще тихше причинила двері, щоб не розсердити його знову. Раптом я відчула, що стомилась, і мені захотілося до батька. Він був у вітальні, я підійшла до нього і хотіла залізти йому на коліна.
Аттікус усміхнувся.
— Ти вже така велика, що й не вмістишся на колінах.— Він пригорнув мене до себе і сказав тихенько: — Не треба сердитися на Джема, Всевидько. Йому тепер нелегко. Я чув, як він на тебе нагримав.
Потім Аттікус сказав, що Джем весь час намагається про щось забути, щось скинути з себе, але поки що це йому не вдається. Та нічого. Мине час, і він у всьому розбереться, зможе спокійно міркувати над тим, що тепер його мучить. Джем знову стане самим собою.
РОЗДІЛ XXVII
Аттікус мав слушність: усе поступово вляглося. Мейкомб жив своїм неквапливим, розміреним життям. Тільки в середині жовтня сталися дві незначні події, які безпосередньо стосувалися двох наших городян. Точніше, не дві, а три події. До нас, Фінчів, вони прямого відношення не мали, проте якоюсь мірою торкалися нас.
Перша подія: містер Боб Юел дістав роботу і через кілька днів знову втратив її. В історії тридцятих років це був єдиний випадок — я ще не чула, щоб кого-небудь звільняли з громадських робіт за те, що людина ледача. Короткий спалах слави породив ще коротший спалах старанності, але його робота тривала не довше, ніж сумнівна слава: його скоро забули, як забули Тома Робінсона. Тоді він знову став регулярно щотижня приходити в окружний відділ соціального забезпечення по чек на грошову допомогу і, одержуючи його, незадоволено буркотів, мовляв, всякі виродки уявляють, ніби вони правлять містом, а чесній людині не дають заробити на прожиття. Рут Джоунз, яка видавала чеки, сказала, що містер Юел відкрито звинуватив Аттікуса в тому, що той відібрав у нього роботу. Прикро вражена цими словами, вона пішла навіть до Аттікуса контору і про все йому розповіла. Аттікус заспокоїв міс Рут, сказав, що коли Боб Юел захоче з’ясувати все до кінця, то він знає стежку до його контори.
Друга подія сталася з нашим суддею Тейлором. Суддя Тейлор, на відміну від своєї дружини, не ходив у неділю до церкви на вечірню службу. В ці вечірні години він охоче лишався один у своєму великому домі; зручно влаштувавшись у кабінеті, читав твори Боба Тейлора (ні, це не рідня, хоча суддя радий був би мати такого родича). Одного такого вечора, коли суддя був у полоні барвистих метафор і витонченого стилю, його увагу привернуло якесь набридливе шкрябання.
— Перестань! — наказав він своєму гладкому собаці на ймення Ен Тейлор.
Але скоро суддя впевнився, що собаки в кімнаті не було, а шкрябало десь у другому кінці квартири. Важко ступаючи, суддя Тейлор попрямував до чорного ходу, щоб випустити собаку, але — дивна річ! — двері веранди були відчинені і ще гойдалися на завісах. За будинком промайнула якась тінь, хто то був — суддя не розгледів. Повернувшись із церкви, місіс Тейлор побачила, що чоловік її сидить у кріслі, заглибившись у читання творів Боба Тейлора, а на колінах у нього лежить рушниця.
