Губна помада, яку я купила в Яреми, викручена до кінця, лежить згори на ліжку, так само припорошена павутиною. Крізь дірочки проглядає її яскраво-червоний колір. Ця помадна червонінь відразу привертає увагу на темно-дерев’яному, сірому тлі хатнього інтер’єру.
Я думаю про це все перед тим, як увечері увійти до хати, і мені якраз на кілька секунд примарюється, що точнісінько так все і є. Я заплющую очі. Я не боюсь. Я дивовижно спокійна. І коли я очі розплющую, павутина шикає, хоча я знаю напевне, що вона все одно є.
Скільки часу я вже тут? Кілька тижнів, кілька місяців? З кожним днем я все менше і менше думаю про себе. Натомість думаю про Франя, про вуйну Мицю і її доньку, про Ярему, про лісника Охримка, про вовків і диких котів, про хату, про дерева, про гори.
Мені почало здаватися, ніби я так само довго живу, як і гори. Що я така сама безсмертна, як вони.
Почала слідкувати, як і інші місцеві люди, за церковним календарем. Хоча церковний календар тут не такий, яким мав би бути в ідеалі. Він адаптований до місцевої географії. Мені приємно робити і жити так, як каже календар. Приємно мати свято, коли календар так заповідає. Виконувати календарні приписи, коли їх виконувати конче треба. Коран забороняє мусульманам у певні дні тримати яблуко за хвостик, сідати на стілець, говорити. У деяких штатах Америки не можна телефонувати своїм коханим після дев’ятої вечора. Я би хотіла, щоб кожен мій день хтось так регламентував. Ще сильніше. Визначав, про що треба думати.
На Івана вуйна Миця зібралася їхати до якоїсь своєї далекої родини у Верховину і попросила мене приглянути за Варкою. Переночувати разом з нею. Я погодилась, хоча було трохи не по собі.
Ми зготували розкішну вечерю і майже не говорили. Я бачила, що Варка не хоче говорити. Їй так спокійніше.
- Хочеш, я тебе помию? - запропонувала я. - Нагрію води і помию.
- Треба подоїти корів, - сказала Варка.
- Я не вмію.
- Я буду, але ти посиди коло мене.
Варка доїла корів, а я сиділа поруч на соломі. Варка дивилась кудись поперед себе, і мені здавалось, що вона дивиться всередину корови. Можливо, вона, хоч і сліпа, все одно вміє бачити, але щось таке, чого не видно зрячим.
- Ти дуже гарна, - сказала я Варці під час її купелі.
- Я колись була дуже гарна, а тепер стала сліпою.
- Ти тепер так само дуже гарна. Хіба жінка гарна тільки тоді, коли може себе бачити?
Варка мовчала.
- А чого тебе звати Варка? Це скорочено від Варвари?
- Ні, мене насправді звати інакше. Варкою мене називав тато.
- А де твій тато? Помер?
- Так. Вісім років вже, як помер.
- Як його звали?
- Франьо.
- Франьо - твій тато?!
Я одягнула Варку у білу нічну сорочку, вклала спати і сама лягла поруч. За довгий час одинокого спання мені було приємно засинати з кимось.
Серед ночі під вікнами я почула вовче виття. Хотіла, як завжди, накритись ковдрою з головою, але раптом усвідомила, де я і що Варки в ліжку поруч нема.
- Варка, - тихо гукнула я.
- Варка, - ніде нічого, тільки вовче завивання.
Я встала з ліжка, поблукала хатою, але Варки не було.
Двері хати ледь прочинені. Мені стало моторошно. Я підкралась до дверей і через шпарку визирнула надвір.
Варка в нічній сорочці стояла на подвір'ї і з простягненої долоні годувала хлібом великого чорного вовка.
У Франевій хаті є масивний дерев’яний стіл з прихованими шухлядами під кришкою. Такий самий стіл був колись у мого діда. Я дізналась, що у дідовому столі є шухляди не відразу. У шухлядах дід тримав свої ордени і давні фотографії.
У шухлядах Франевого столу було порожньо. Але тут колись щось береглось, можливо, також фотографії. Я в цьому не сумнівалась.
Франьо перед смертю міг закопати свої фотографії у землю десь поруч із житлом.
Я кілька разів поволі обійшла хату, ретельно вивчаючи ґрунт, обмацуючи всілякі нірки і нори. За хатою під алюмінієвою балією я справді знайшла порівняно свіжу яму. Покопалась трохи в ній патиками і витягла звідти невелику скриню.
