- Поплили?
- На караблє.
- А де він?
- Да вот стаіт же.
Я одягнулась, випила ще трохи горілки.
- Нікуди я не пливу. Я вже там, де хотіла бути.
- Пагода мєняєцца. Скора снєг ляжет. Без дома здесь плоха будєт.
- В мене є дім.
Стало так добре, що я ладна була танцювати.
- Як вас звати? - спитала я в чоловіка.
- Аткуда мнє знать.
- А звідки всі люди щось знають?
- Люді нічєво не знают.
Звідки ж ви тоді знаєте, що люди нічого не знають?
- Аткуда мнє знать.
Чоловік витяг з торбини консерви.
- Турісти аставілі. Турісти харошиє люді.
- В мене є бутерброди.
- А, значіт ти нє умірать сюда прішла?
Коли тільки почало пробиватись на ранок, я склала свої речі в торбину і рушила вниз додому.
- Вдалого плавання, - сказала я чоловіку.
- Тєбє тоже.
Він стояв на порозі обсерваторії і проводжав мене поглядом. Вітер поменшав, туман розвіявся.
Вже на хребті я подивилась на обсерваторію, і мені здалося, - клянуся, я не впевнена, чи це було насправді, - що обсерваторія подібна на великий крижаний корабель. Корабель здійнявся в повітря і поволі почав сунутись в бік горизонту, аж поки остаточно не зник.
- Гарний корабель, - подумала я, в Миколаєві таких не виготовляють.
Диких котів виявилося більше, ніж один. Я нарахувала п’ять різних, а могли ж бути і однакові.
Коти никали довкола Франевої хати приблудами, стежили за мною, куди б я не йшла і що б не робила. Мені навіть здалося, що вони хочуть зайти до хати всередину. Хтозна, може, коли я йду до вуйни Миці, коти це роблять. Заходять до хати, стрибають по ліжку і креденці, доїдають мої каші.
Щоб це перевірити, я залишаю, коли кудись йду, на столі миску з їжею. Повертаюсь - їжа не торкана.
Ввечері, коли я вкладаюсь спати, коти заглядають у вікна. Я бачу, як блимають крізь скло їхні зеленкаві пари очей. Від цього блимання в хаті стає світліше, так що не треба запалювати свічку.
Я не знаю, що коти хочуть від мене. Якби вони мали злі наміри, то давно би вже мене покусали, повидряпували мені очі, повидирали волосся - моментів для цього було предостатньо. Проти котів я не вживаю ніяких заходів безпеки.
Але видно, що коти на щось чекають Можливо, я маю щось зробити.
Одному котові сьогодні я налила в горнятко молока. Він сидів на дереві і пильно стежив за моїми рухами. Я відійшла від горнятка. Кіт зістрибнув на землю і взявся хлебтати молоко, одним оком постійно стежачи за тим, що я роблю.
- Котику, не бійся, - примовляла я, підкрадаючись все ближче.
Кіт дуже швидко хлебтав молоко. Я підійшла до нього впритул. Хутро на котові настовбурчилось.
- Котику, - я нахилилась і погладила його по голові. Мені завжди здавалось, що коти це люблять. Коти для того і створені, аби їх гладити.
Але цей кіт блискавично відсахнувся, боляче дряпнувши мене по руці. З подряпини полилась кров. Я сіла на землю і заплакала.
Кіт описав навколо мене коло. Він трохи більший, ніж домашні коти, вуха має гостріші, зуби вишкірені, ніби при посмішці, очі блищать. Я думала: ти ж всього лиш кіт, чого ти такий дикий?
Кіт підійшов до мене дуже близько. Я простягнула йому подряпану руку - руці і так вже все одно. Кіт обнюхав її, і в якусь мить я злякалась, що він таки вкусить. Але ні.
Кіт злизнув з руки кров і втік до лісу.
