У скрині з фотоапаратом «Зеніт» я знайшла не тільки апарат, а й незнайомі інструменти і пляшечки, очевидно, призначені для фотографування і виготовлення фотографій.
Добре, що Франьо завбачливо сховав фотоапарат. Інакше він би зник разом з купами фотографій.
У скрині також лежав пожовклий шматок паперу, на якому розбірливим акуратним почерком було написане таке:
Я ходжу в туалет завжди в різні місця. Сьогодні я пішла в кущі зліва від хати. Туди я досі не ходила, бо там відносно рівний ґрунт, рівнинна долинка, трохи неприродна для цієї місцевості.
На землі під крайнім до галявини кущем, за яким вже починається подвір’я, я помітила місцину зі свіжо витоптаною травою.
На землі неподалік порозкидувана сила-силенна недопалків.
Тутешні чоловіки курять, як правило, дешеві сигарети, а це були недопалки «Marlboro».
З місця витоптаної трави з-за кущів дуже зручно можна було стежити за Франевою хатою. Але сумнівно, щоб комусь треба стежити саме за хатою. Очевидно, стежили за мною. Але хто? Кому я потрібна?
Кожного дня почало дощити. Зранку на гори сідав туман, переповзав з однієї вершини на іншу. Потім, десь в обід, пускався дощ. Він так само переповзав з вершини на вершину, і можна було спостерігати, як на одній горі йде дощ, блискає, а на сусідній світить сонце. Деколи вдавалося побачити райдугу, деколи навіть дві.
Ліси гірських підніж злегка пожовтіли, тільки хвоя залишилась так само зеленою.
Я майже нічого не їм. Напевно, я дуже схудла. Відразу, як тільки приїхала сюди, дуже любила добре поїсти, якось страшенно хотілось, очевидно, від чистого повітря. Тепер голод минувся.
Піч я запалюю тільки під вечір, коли холоднішає.
Вуйна Миця, коли я до неї приходжу, завжди мене годує: зупами, банушем, картоплею в мундирах. Люди тут їдять часто те саме, але їм від цього не зле, а навпаки ліпше.
Трохи вище наді мною достигли чорниці. Кілька минулих днів я ходила обідати чорницями. Лягала посеред куща і так, належачи, збирала ягоди. Напевно, я поводжусь дуже безпечно, бо багато кого в чорницях кусають карпатські змії.
Я теж одну бачила. Сіла на кущ, і раптом з-під мене щось шуснуло у траву. Добре, що вона не вкусила. Вона була дуже гарна, я встигла її роздивитись, візерунчаста, сіро-коричнево-жовта.
А ще бачила зовсім чорну змію, хоча, може, то була гадюка, або полоз.
Коли я наїдаюсь чорниць, то весь одяг, лице і руки стають фіолетово-чорні. Але тут мені навіть приємно бути такою замазурою. Ніхто на мене не дивиться, тільки коти, нікому не буде з мене смішно чи гидко, ніхто мене не любить.
Найгірше, що я не маю де купатись. Я люблю плавати у воді, а тут нема де.
Час до часу я сходжу зовсім донизу, до дороги, там тече малесенька гірська річка Дземброня (якби не карта, то я би, звичайно, не знала жодних назв). Місцеві люди називають цю річку просто річкою або потіком.
Лише раз я спробувала купатись в Дземброні. Роздяглася до нижньої білизни, поскладала одяг на величезний білий камінь. Зайшла по кісточки у воду, але відразу мусила звідти вистрибувати, бо вода була така холодна, що аж зсудомило.
- Ця вода ніколи сі не нагріває, - сказав Охримко. Він побачив мене з дороги і чомусь підійшов.
Видно було, що Охримко взяв на себе місію оберігати мене, так само він оберігає ліс. Я була для нього частиною заповідника.
- Але ж надворі дуже тепло. І довгий час уже тепло. Чому тоді вода така холодна?
- Бо вона з гір тече, а в горах не буває тепла. Коли тут зима, то і в горах зима. Коли тут весна, то в горах зима. Коли тут літо, то в горах весна, а потім зразу осінь. Коли тут осінь, то в горах вже зима.
- І що, ніколи не буває літа?
- Буває, цого ж нє. День, два.
- Минулого тижня я була на Попі і вночі ледве не замерзла.
- Дивисі, ліпше не ходи сама. Там блудить один дурнуватий десь звідтам, говорить по рускому.
- Я його бачила.
Охримко ніяково тупотів біля мене, так, ніби щось не давало йому піти.
