перед очима.
Тут, на вершині все виглядало інакше. До неба залишалось зовсім трохи. До неба залишалось менше, ніж до землі. Вітер збивав з ніг. Я забігла в обсерваторію, і тільки тоді, вже в обсерваторії, зрозуміла, що всюди під ногами лежить справжнісінький сніг. Кучугури снігу. Обсерваторія перетворилась на крижаний палац. Вітер несамовито шугав з кімнати в кімнату, точніше там, де колись були кімнати, а тепер залишились коридори руїн.
Я розклала в захищеному від протягу кутку своє покривальце, роззулась, вкрила покривальцем ноги і стала чекати, коли прийде сон. Вершину поволі обіймали сутінки. Якихось півгодини - і буде ніч.
Але сон все не приходив. Я страшенно змерзла, ноги приросли до криги піді мною, стали частиною льодового палацу.
Хотілося чаю. Дуже хотілося гарячого, принаймні теплого, чаю. Або горілки.
Мені здавалося, що на волоссі і бровах проступив іній і я зараз подібна на старого сивого діда, який насправді чекає не на сон, а на власну смерть.
Я знову почала думати, хто я, хоча це навряд чи вже мало якесь значення. Просто в самому кінці, біля смерті, приємно було би найповніше себе усвідомити.
Тут, в горах, померти куди ліпше, ніж в долині. Тут відразу на небо, а в долині є великий ризик навіть цілком випадково потрапити під землю, туди, де вічно кипить смола.
Гори завжди готують випробовування. Не треба думати, що смерть - це кінець. В горах смерть - таке ж випробовування, як і багато інших. В горах може забракнути води, може почати блискати, можна втратити стежку і не повернутись, можна скотитись у прірву, можна замерзнути. Я пройду це своє теперішнє випробовування і стану сильнішою. Дещо зрозумію нового. Забуду дещо зі старого. Розуміти і забувати - це ознака мудрої людини.
Я мудра. Але крім того всього - ще й дуже молода.
Стало темно, як на дні криниці. В горах таке порівняння раптом розсмішило мене і я голосно зареготала. Дуже голосно. Неправдоподібно і апокаліптичпо. Вітер підібрав мій регіт і поніс його далі коридорами. Коли я замовкла - регіт ще звучав.
Чаю вже не хотілося. Хотілося спати. Моє тіло вже спало давно.
І раптом, коли я вже відчувала себе вершиною цієї моєї останньої гори, з коридору висунулась якась страхітлива волохата істота і промовила:
- Аганька нє найдьоцца?
- Не вбивайте мене, - чомусь сказала я.
- Дєвушка, ти што, я толька аганька папрасіл.
Істота почала поволі наближатись, і я побачила обідраного волохатого чоловіка невизначеного віку.
- Аганька нє будєт? - ще раз спитав чоловік і сів поруч зі мною.
- Я хочу чаю.
- Значєт нє будєт. Харашо, што у мєня єсть.
Чоловік попорпався у своїй торбі, витяг якесь специфічне причандалля і почав розводити вогонь просто на кризі.
- А пагодка-то во какая.
- Хто ви?
- Я? Аткуда мнє знать. Я с Нікалаєва. Акончіл кораблєстроїтєльний. Прієхал сюда карабль строїть.
- Ви тут живете?
- Живу. Целоє лєто.
- А що робите?
- Травки полєзниє собіраю. Там, в Нікалаєвє такіх нєту.
Ви божевільний?
- Аткуда мнє знать.
Крига, на якій чоловік розвів невеличкий вогонь, почала підтоплюватись. Утворилась яма.
- Што ж ти без агня в гори ідьош? Да єщьо і адна.
- Я не одна. Он Іван стоїть.
- Какой Іван?… На випєй. Мнє на прошлой нєдєлі турісти аставілі.
Чоловік простягнув мені пляшечку з горілкою. Я випила. Потім випила знову. Ноги почали відділятись від криги, але ще не рухались.
- Тєбя растєрєть нада. У мєня єщьо спірт єсть.
Він зняв з моїх ніг шкарпетки, і мені було дуже соромно, бо шкарпетки на пальцях мали дірки. Він розтирав мої ноги, а я дивилась на вогонь.
- А ви часом не привид?
- Аткуда мнє знать.
Чоловік зняв з мене светр і майку, полив плечі і груди спиртом і взявся розтирати.
- Що ви робите?
Чоловік мовчав.
- Дайте мені спокій, мені вже тепло!
- Может, паплилі са мной?
