Пригадую ще одну історію. Купує чоловік книжки із серії «Бібліотека всесвітньої літератури», 200 томів — і всі книги в суперобкладинках. Потім тішиться: «А вы знаете, что я сделал? Я супера поснимал и расставил тома в порядке цветов радуги! Очень красиво смотрится! Советую вам!».
Та найгірше, що люди купували ті книжки і —
Серед книгоманів були також і свідомі українці. Дуже популярною була серія «Кращі зразки української дожовтневої літератури», де видали забутих українських письменників, про існування яких мало хто знав. Вона була розкішною не тільки зовні, а й всередині: Грицько Григоренко, Микола Чернявський, Дніпрова Чайка, Наталя Кобринська... оце заходиш до вітальні якогось щирого патріота і бачиш, що на полицях красується уся серія «Бібліотеки поета». А видно ж, що цей чоловік поезії точно не читає. Але була така мода. Якщо є «стєнка» (набір меблів), а там є книжкова шафа, то ж не гімном її заповнювати.
Книги як статусна річ і не більше.
Жлобство по-президентськи і проституція
Жлоб — це людина, яка хоче мати щось тому, що хоче це мати.
Він хоче мати ось такий от автомобіль, і велику хату, і недешевий одяг. А для чого йому це потрібно? Невідомо.
Ющенкові навіщось було потрібно стати президентом. Так само, як Януковичу. Про Кучму вже цього не скажеш... Його попросили, поставили. І він зіграв у цю велику гру, навіть не маючи великих шансів. А ті обидва того хотіли! Маю просте питання: для чого вони цього так прагнули?
На пасіці роздивлятися, де матки, де трутні, можна і без того, щоб бути президентом. Після пасіки чоловік їде на роботу, щось там підписує, грамоту для Ківалова, для підрахуїв всяких... не читаючи, мабуть,
Типові жлоби в політиці — це кнопкодави і прогульники. Прийшов один раз до Верховної Ради і більше його там не побачиш. Для чого тоді було йти туди? Для престижу.
Престиж — чудове слово, багатозначне, та бути народним депутатом — чи справді це в цій країні престижно?
Любіть по-русскі
Питання мови для так званого середньостатистичного українця не є аж настільки важливим. Для російськомовних українців такі проблеми теж не є відчутними, а от
У побуті кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, це нічого, зрештою, не змінює. Але на державному рівні мусить бути тільки українська.
Наприклад, в Ірландії нема поділу — англомовний ірландець чи кельтомовний. Письменників можна ділити на такі категорії, але громадян країни ніхто не ділить. Правда, ситуація із мовою в Ірландії ще гірша, ніж у нас.
Мова є визначальною для розвитку нації — і це однозначно, незважаючи на те, що є мови, спільні для кількох народів: австрійці, швейцарці і німці, скажімо. Та все-таки розподіл мов відбувається. Ті ж серби з хорватами раніше мали єдину мову, так і писалося: переклад із сербохорватської мови, тепер хорвати відділилися, ввійшли в Євросоюз і мова їхня стає поволі усе віддаленішою від сербської. Як і македонська від болгарської. Каталонська мова теж відрізняється від іспанської і каталонці боронять свої права, питання мови для них є важливим. А незабаром це вже буде незалежна країна.
Дєдушка Лєнін помилився: злиття держав і націй не відбувається, навпаки відбувається роз’єднання.
Світова історія не знає випадків, коли б дві держави з різними мовами хотіли б стати однією державою, все навпаки. В Африці — те саме: Ефіопія розділилася на дві країни... То тільки у нас закликають до любові з Росією, розповідають про слов’янський братський союз.
Саме мова є тією стримувальною зброєю проти того, щоб нас не поглинула інша нація, яка є набагато агресивнішою й у процесі історії це багато разів довела.
Жлоби вважають, що у нас знімаються зараз українські фільми. Але я так не вважаю. Фільм російською мовою не має стосунку до України. Нам невідомі польські фільми сербською чи норвезькі іспанською. Тому попри те, що Ірен Роздобудько українська письменниця, але вона не український сценарист. І фільми, авторами яких є Роздобудько-Жук, — НЕ УКРАЇНСЬКІ.
І не треба за цим шкодувати, бо вони всі дуже слабенькі. Хоча й україномовні фільми є просто жахливі: «Чорна рада», «Богдан Хмельницький», «Штольня» — усе це повний дрек.
Протистояти великоросійському жлобству вміють прибалти, їм начхати на погрози, газ, противогаз... Пішли вони в сраку зі своїм газом! І це така позиція. На рівні держави. І так має бути. А українські політики чомусь про щось із Росією хочуть домовитися, щось вождю пояснити — це безперспективно.
Як звертатися до українців і жлобів
Так історично склалося, що національної свідомості тут не існувало, люди не усвідомлювали себе українцями.
Тютюнник у своїх спогадах описав таку ситуацію: вирішили українізувати в Першу світову війну вояків, зібрали на фронті частини і скомандували: «Українці, крок вперед!» Вийшло десятеро. «Малороси, крок вперед!» Вийшло людей сорок. Коли крикнули: «Хохли, крок вперед!» — вийшло кількасот чоловіків. Це факт.
На хворобу пам’яті, точніше, на історичну амнезію страждало багато інших націй.
Але що я можу сказати про українців напевне — це те, що народ змінився. Особливо після Помаранчевої революції. Люди почали усвідомлювати себе українцями, чого раніше я не спостерігав у таких виявах, у таких кількостях.
І це незважаючи на те, що живу за містом, працюю вдома, тому мої контакти з людьми можна назвати свідомо обмеженими.
Мені вистачає спілкування з читачами, чого в радянські часи я не мав, бо не видавався. Тоді для мене середовище було необхідним, богемні зустрічі відбувалися постійно — я, Рябчук, Лишега, Морозов, Чубай, Кауфман та багато інших бачилися часто і нам було дуже цікаво спілкуватися. Тепер я зрідка бачу Віктора Неборака і йду з ним на каву, та ще з гарними поетесами я таки буваю в каварнях частіше, ніж із давніми знайомими чи літераторами.
