Як виявилося, сміливим саме життя допомагає. Тоді, восени 2012 року, побачив світ мій роман «Доба» — з благословенням видатного українського письменника Юрія Винничука, мого «хрещеного батька» в літературі (та в проекті Ореста Лютого «Лагідна українізація»). Він же і познайомив мене із журналісткою й затятою бібліоманкою Інною Корнелюк. Ми тоді невеликою компанією на літній терасі ресторану «Клуб Ра» пили живе пиво і гомоніли про своє: про мистецтво, літературу... Було тепло, щойно почався жовтень. Наш добрий знайомий пан Басілія розповідав про веселі пісні батярів, поруч молодий поет Крюгер і незнайома струнка панянка обговорювали органічну кухню... Я ж спілкувався з Юрієм Винничуком, розповів про проект «Жлобології» і спитав: «Чи нема у вас когось, хто б міг взятися зі мною за цю роботу?» Мій співрозмовник кивнув на незнайомку, яку представив як панну Інну — журналістку, літературного оглядача: «От вона, недавно вийшла з декретної відпустки і шукає цікаву роботу. Кращої кандидатури й не знайдеш!» Панна Інна виявилася затятою, хвацькою, а головне, дуже відповідальною людиною. Пам’ятаю перше інтерв’ю, яке ми записували з Лесем Подерв’янським. Вона була зібраною, критично налаштованою, навіть суворою, від початку задекларувавши свій ультрафеміністичний світогляд і певну «настороженість» щодо проекту і розмов на дражливі теми про людське, про жлобство.
«Чи правильно я розумію стилістику і спрямованість проекту, — перепитувала, як і більшість, хто чув слово «жлоб». — Що це? Стьоб? Знущання? Провокація?» Моя майбутня співавторка здивувалася, коли я відповів, що це все якраз серйозно, ми запрошуємо людей серйозно порозмовляти, на, здавалося б, легковажні і «стьобові» теми. А жлобство — це соціальна проблема, яка потребує наукового підходу, а не тільки мистецьких маркерів, реакцій, рефлексій. Загалом робота над проектом тривала заледве не рік, понад півроку ми витратили на те, щоб зустрітися з усіма відомими персоналіями, авторизувати наговорене з усіма учасниками проекту. Було, щоправда, декілька казусних моментів, коли відверта неавторизована розмова несподівано потрапила на шпальти, але сам автор гріх пробачив. Проваджу до того, що після авторизації тексти помітно облагороджувалися, тому звучать, як студійний запис голосу, увиразнений і «чистий в інтонуванні».
Відрадно, що майже всі респонденти, до яких ми зверталися, виявилися прихильними до нас і підтримали ідею. Єдина відмова була від письменниці і філософа Оксани Забужко. Вона її прокоментувала сухо: цей проект антиукраїнський за духом. Аргументувала саме тим, що ми — провокатори-профанатори, а тому не зовсім розуміємо, на яку територію ступаємо. Тобто їй з усіма нами не по дорозі. Ну, що ж, ми поїхали далі... Надворі травень 2013 року, я сиджу в нашому офісі (СВХ «Воля або Смерть») і дописую ці рядки. Уже понад 30 авторів, видатних українських митців взяли участь у проекті «Жлобологія», художники ілюстрували текст, усі фотографії вже є, час здавати матеріали у верстку. Ми всі разом зробили все, що могли, для книжки. Коли вона вийде у світ, то житиме своїм життям. Тож далі буде так, як буде... Амінь!
Подяка
Митець — це передусім сміливість. Сміливість промовити вголос те, про що всі знають, про що говорять пошепки або про що взагалі воліють не говорити. Бо ці «неприємні» теми порушують усталений порядок, спричиняють проблеми, призводять до конфліктів, позбавляють комфорту.
Але без сміливості неможливо осягнути реальність, зрозуміти час, у якому ти живеш, бо правда майже завжди неоковирна, болюча, а часом і страшна. Проте, хтось же мусить ставити й озвучувати хворому діагноз?
Тому, крім сміливості, потрібна ще мужність. Аби витримати шквал критики, обурення, ненависті, який викликає у навколишнього світу правдива і неупереджена констатація його хвороб.
Тому від імені всіх, хто долучився до видання цієї книги, маю честь з великої літери Подякувати авторам, які виявили мужність взяти участь у цьому проекті. А заодно мали сміливість продіагностувати стан буття сучасного українського суспільства.
Дякую моєму вчителеві Дмитрові Омеляновичу Горбачову.
Дякую українським культурологам та мистецтвознавцям Олександрові Соловйову, Едуардові Димшицу, Олегові Сидору-Гібелинді, Сергієві Васильєву, Олексієві Титаренку.
Українським письменникам Юрієві Андруховичу, Юрієві Винничуку, Сергієві Жадану, Богданові Жолдаку, Лесеві Подерв’янському, Володимирові Єшкілєву, Юркові Іздрику, Ґуставу Водічці.
Українським художникам Арсенові Савадову, Василеві Цаголову, Владі Ралко, Стасові Волязловському, Антонові Соломусі (знову ж таки Лесю Подерв’янському).
Видавцям та кураторам Олександрі Коваль, Іванові Малковичу, Владові Кириченку.
Фотохудожнику Вікторові Марущенку.
Галеристу Євгенові Карасю.
Композиторові та музичному продюсерові Володимиру Бебешкові.
Музикантові та філософу Андрієві Кузьменку (Скрябіну).
Художникові-дизайнеру та кутюр’є Олексієві Залевському.
Соціальному психологові й політтехнологу Олегові Покальчуку.
Політикові й громадському діячеві Олесю Донієві.
Найлюдянішому в світі «людинознавцю», професорові антропології, Орестові Лютому.
Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» — Іванові Семесюку, Андрієві Єрмоленку, Олексі Манну, Сергію Коляді, Ніні Мурашкіній, Сергієві Хохлу.
Літературній редакторці, журналістці Інні Корнелюк.
А також моїм батькам та Господу Богові, за те, що вони є.
