Жлобологія

«Текстиль» (галерея «Цех», Київ, 2006), «Стенгазеты» (галерея Ательє Карась, Київ, 2008), «Шансон-арт» (галерея Риджина, Москва, 2008) та ін. Групові виставки: «Сім» (Херсонський обласний художній музей ім. Шовкуненка, 2000), Міжнародний Конкурс екслібрисів і малої графіки (Музей карт, Мулінекс, Франція, 2001), «Малиновые Дятлы Форевер» (Кіноконцертний зал «Ілюзіон», Херсон, 2003), 14 Міжнародний Конкурс екслібрисів (бієнале, Сент-Ніклаас, Бельгія, 2003); «Книжковий обід» (Центр Сучасного Мистецтва при НАУКМА, Київ, 2008), Frieze Art Fair (Лондон, Великобританія, 2011 та ін. Інтернет-проект — «Дуп-арт» (2003) www.terra-futura.com. Лауреат премії ім. К. Малевича (2011). Роботи Волязловского мистецтвознавці зараховують до напрямку Art-Brut (сире мистецтво).

Рідна мати моя ти ночами не спала
Та носила мене у мішку край села
І дядькам ґвалтівним ти мене на потіху здавала
І за все брудні гроші хрусткі у кишеню брала і клала
Вже минули роки, я закінченим став трансвеститом
Відросли в мене груди аж нижче яєць
У мене геморой та іще я страдаю маститом
І вже скоро до мене прийде довгожданий пиздець.

Стас Волязловський (з поетичного доробку).

Про дитяче сприйняття жлобства

Жлоб і жлобство — настільки широкі поняття та явища, що їх складно охарактеризувати кількома словами.

Розпочну з того, що я народився і живу в місті Херсоні. Взагалі-то, до революції це було маленьке провінційне містечко зі значною кількістю єврейського населення. Після війни до нього ринули переселенці з сільської місцевості. Біля міста побудували величезний елеватор і його робітників, вихідців із навколишніх сіл, поселили в хрущовських п’ятиповерхівках. Ці люди почали облаштовуватися: розводити курей, будувати сараї, де поселили свиней, навколо яких літали величезні зелені мухи. Серед цих курей, свиней, мух і людей, одягнених в жахливі повстяні капці і фуфайки, минало моє сільсько-міське дитинство. Хоча в нашому будинку жили дві більш-менш нормальні сім’ї. Мої батьки, наприклад, курей не розводили і підсобного господарства не тримали.

У нас на першому поверсі були сусіди, які цінували кришталь — німецький, чеський... Тобто настільки високо цінували, що здмухували з нього пил і не знімали золоті етикетки-лейбочки. Мене, малого, здивувало те, що вони купили три однакові кришталеві попільнички і поставили їх у сервант, поруч із салатницями, цукерницями, келихами та іншим добром. Мама на те сказала: «Це жлобство!»

Я в жодному разі не хочу звинувачувати всіх сільських жителів у жлобстві, радше навпаки. У справжньому сільському середовищі значно більше інтелігентних за своєю природою людей, бо інтелігентність не визначається кількістю дипломів або прочитаних книг, це вроджена якість.

Про шансон-арт

Я шансон-артист — плоть від плоті і кров від крові свого народу. Моє творче кредо: «Мистецтво належить народу». Я і підписую це гасло двома іменами В. І. Ленін — Стас Волязловський. Жлобство — це моя рідна стихія, і за кордоном мені бракує того поживного середовища, з якого й виростає моє мистецтво. Коли ми були з виставкою в Швеції, я сказав Олександру Соловйову (куратору проекту): «Саша, я тут жити не хочу і не зможу». А він відповів: «А нам тут жити і не потрібно. Це чуже нам соціальне середовище з дуже високим відсотком суїцидальних настроїв».

Жлобство — суть нашої пострадянської дійсності і гумус для моїх робіт.

Свою творчість я називаю арт-терапією, й усе жлобство, яке на мене тисне, сублімую в творчість. Своєю творчістю захищаю себе від жлобства, яке оточує мене в моєму рідному місті. Але тільки там я і можу творити. Не знаю, що б робив у Стокгольмі, Парижі чи в іншому місті, де немає такої високої концентрації жлобства, хоча я й остерігаюся ввечері, особливо у святковий день, виходити на вулицю в рідній країні...

Про споживачів

Мої роботи наповнені жлобством і символами жлобів. Однак людям чи не на всьому пострадянському просторі, особливо тим, які полюбляють наколки, дуже подобається моя творчість. Вони фотографують мої роботи мобільним телефоном або ж охоче позують на їхньому тлі. А от на виставці у Швеції відвідувачі цього не робили, єдиним, хто на таке відважився, був кухар з українського посольства.

Поряд із Херсоном є місто-курорт Залізний Порт, де ми свого часу побували з фотохудожником Сергієм Братковим. Спостерігали за життям людей, тих, які ходили з виваленими черевами, борсетками, ланцюгами, величезними ладанками і в ґумових шльопанцях вартістю 20 гривень. Ось таким людям подобаються мої роботи. Коли вони бачать ланцюги, наколки, то розуміють, що це мистецтво — для них. Це парадокс: я з них знущаюся, а їм подобається... Якось в одному інтерв’ю Андрій Данилко сказав, що теж зіткнувся з такою проблемою: публіка, з якої він знущається, зрештою стає основним споживачем його творчості. Тоді він засмутився через це... не знаю, як він до цього ставиться тепер.

Про утилітарне ставлення до релігії