Міська культура
Мої спроби в агресивний спосіб запровадити сучасну міську культуру, поширити її в цій країні я не можу назвати позитивним досвідом. Вважаю, що українська культура рівноцінна з культурами інших націй, тож мусить мати все: як сільський фольклор, так і міську складову, тобто урбаністичну, модернову, те, чого нам не вистачало впродовж тривалого історичного часу. Спроби це прищеплювати йдуть повільно, як би хто не хотів, аби цей процес відбувався швидше. Та є, як є.
Нагадаю, те, що нам видається міською українською культурою, скажімо, в західному регіоні України, нею не було, бо до Другої світової війни там ситуація була подібною до Наддніпрянської. Про це зрідка говорять, та тоді на заході країни, де населення було польсько-єврейське, не було великої культури міста, а панували традиції, які вийшли з села. Я кажу про українців. І лише внаслідок катастрофи війни там змінився етнічний склад населення. Це не була винятково українська проблема, аналогічні ситуації виникли в Чехії, де міста були німецько-єврейські, а чехи залишилися на маргінесах культури, в Хорватії — італійські впливи. Можна сказати, що це проблема недержавних націй, яким бракувало міської складової в культурі. Це далося взнаки і в літературі, і в музиці, і в дуже багатьох культурних площинах.
Щодо статистичних показників. Я аналізував антології сучасної української літератури, починаючи з 80-ників включно, виокремив авторів, які народилися в селах, і починаючи з авторів 90-х, більшість літераторів народилася в місті. Це не варто називати обмежувальним критерієм, бо талант не можна впхати в місце народження, він не залежить від того, на якому хуторі чи в якому великому місті народився видатний письменник. Але однозначно, що міський елемент поширюється, і міських письменників справді багато, й авторів із міста дедалі більшає.
Місто входить у свої права, просто спроби давати різні зразки міської культури серед загалу ще не отримують не так схвалення, як розуміння. Тому якщо акції, які проводить наше мистецьке об’єднання «Остання Барикада», консервативні, то вони мають більшу популярність серед представників старшого покоління інтелігенції. Або навіть серед тих, хто живе в містах. Для прикладу, Всеукраїнський фестиваль вертепів в Івано-Франківську, який ми проводили 4 роки поспіль і де ми збирали вертепи з усієї України, отримує дуже позитивні відгуки, й площі в місті цілком заповнені. І коли тривають Шевченківські читання, вірші декламують політв’язні, музиканти, письменники, то теж лунають схвальні відгуки. Як тільки ми проводимо більш авангардові акції чи фестивалі, то реакція неоднозначна. Починаючи з фесту в Гуляйполі, коли на тачанках, переодягнені в костюми епохи Нестора Махна літератори й музиканти виступають українською мовою, бо це один із небагатьох засобів пропаганди української поезії, пісні на східно-південних теренах, то цей захід, на жаль, не викликає очікуваного розуміння серед молоді.
Культурний радикалізм
Коли ми здійснили в 2002-му році спробу видавати журнал «Молода Україна», радикальний — на 200 сторінок, то закінчилося тим, що видання заборонили, обвинуватили в пропаганді нецензурщини і порнографії...
Бо з культурою авангарду ти не підеш у церкву, до старої бабусі — все має певні межі. У неї теж має бути право на життєвий і культурний простір, як і в тебе.
Очевидно, що кожен мусить дійти до усвідомлення: ти маєш право на розвиток, творчий — теж, але ні тобі ніхто не повинен нав’язувати своїх поглядів, ні ти не повинен нав’язувати свої іншим.
Мають бути площини для самореалізації різних культур, та вони не завжди перехрещуватимуться, і про це слід пам’ятати. У нас же хочуть побудувати моногенне середовище... При всьому тому інших способів й інструментів культурної експансії в мене нема.
Звісно, що держава повинна бути головним провідником української культури, та вона цього не робить. Але потенціал української нації все одно потрібно розвивати, цим у всі часи завжди займалися одиниці, жменька ентузіастів, які вірили в якусь ідею і таки втілювали її в життя. Ми теж багато заходів мусили провести, навіть якщо їх заборонили. Коли проводили мистецьку «Барикаду на Тузлі», то отримали сім формальних заборон: Кабмін України, Кабмін Криму, керівництво Прикордонних військ, Адміністрація Президента України, МВС України, СБУ, міськвиконком Керчі. Та фестиваль усе одно відбувся — завдяки ініціативним людям.
Суд над суржиком
Один із моїх найулюбленіших перфоменсів, який ми проводили багато років тому, називався «Суд над суржиком». Учасників запросили на суд над суржиком, але не розкривали подробиць щодо того, що відбуватиметься. Зал Молодого театру цілком заповнили люди. То була відверта пародія на судову систему, що існувала в Україні за часів Кучми, і водночас висміювалися ті витончені інтелектуали, які зверхньо ставляться до простих людей, що не говорять українською так вишукано, як вони. На вході всім, хто прийшов подивитися на суд, роздавали два бюлетені для голосування, один: «Хай живе суржик», другий: «Смерть суржику». По всьому периметру зали висіли цитати з текстів відомих українських літераторів, деякі з них також виступали «за» суржик, а деякі — «проти». Навпроти сцени був величезний транспарант: «СУД КУПЛЕНИЙ». Залом ходила людина зі скринькою, в яку вкидали бюлетені, а ще ходила людина, яка збирала гроші, на її скриньці було написано: «На підкуп суду». На трибуну вийшли: письменники Юрко Покальчук (у ролі прокурора) і Богдан Жолдак (у ролі адвоката), а я взяв на себе відповідальну роль судді. Перед тим поїхав на кіностудію Довженка за мантіями і відповідною атрибутикою, зокрема й перуками. До зали ввійшли 12 запрошених присяжних, з боку захисту й обвинувачення теж були запрошені відомі люди: Ірванець, Княжицький, Подерв’янський та інші. Кожен із них виступав, як умів, говорив, що хотів, — жодної цензури. Головне — підібрати потрібних людей, які б виступили на захист суржику чи проти нього — іронічно, дотепно, артистично. Хтось поставився до цієї справи вкрай серйозно, що вже створювало комічний ефект. Треба сказати, що в ті 2 дні організації публічного суду я хворів, мав температуру під 39, усе відбувалося ніби в тумані... Тому не встиг зателефонувати Іванові Дзюбі, він на мене образився, що я його не запросив, тож в «Літературній Україні» написав справжню доповідь проти суржику, в якій не забув додати, що він про мене думає. Шоу триває... все ніби гаразд. Присяжним віддають скриньку з бюлетенями, всі чекають на результати голосування, в результаті: більшість проголосувала за смерть суржику. Але піднесли ще один стос рівно зігнутих бюлетенів «за» суржик — і ось радяться присяжні — рахувати чи не рахувати, бо ці бюлетені змінюють результати... і вирішують, що не братимуть ці бюлетені до уваги. Я зачитую вердикт, у якому суд начебто прирікає суржик на смерть, адже це знущання з українського народу, русизми — не що інше, як інвазія з боку Росії і т. ін. Публіка в залі вітає це рішення. Мені роблять знак — і підходить людина з іншою скринькою, в якій гроші: якісь копійки, кілька гривень... Із цього моменту я з незворушним хворобливим поглядом кажу, що суд отримав додаткові і вагомі докази на захист суржику... і зачитую протилежний вердикт, мовляв, суржик — безневинне дитя народу, тож потрібно його виправдати, а не засуджувати.
