провінціях і роблять те саме, що наші прибиральники унітазів, тільки на інтелектуальному рівні.
В українській літературі на межі тисячоліть, починаючи з 90-х, окреслилися 2 лінії: постмодерністи і нативісти — це в часопису «Критика» знайшли такий термін. На кшталт російських почвєнніков, ґрунтяни. Стара добра латина — «нативізм», мова про традиційне, коли переважає кров і ґрунт. Мене туди, до ґрунтовних, близьких до народу, складно зарахувати, бо я ж літературний гастарбайтер
Жлобство в літературних колах є напевне, там теж люди. Та я остерігаюся проявів жлобства в літературних колах, бо ці процеси погано на мене впливають, на моє життя... тому якось інстинктивно їх уникаю, зважаючи на свою вразливість.
Але є такі друзі, які повідомляють: от на тебе там отой говорив... таке і таке інше. Це все передусім пов’язане з почуттям заздрості в мистецькому середовищі, де ця риса абсолютно гіпертрофована. Бо заздрість може бути дуже продуктивним моментом.
Я відчуваю заздрість стосовно деяких текстів Іздрика. Коли я читаю його тексти, думаю: «Чорт забирай, як би я хотів, щоб це я написав!» Для мене абсолютним відкриттям був його роман «Воццек». Окремі пасажі, окремі розділи мене надзвичайно захоплювали: «Коли я зможу так написати?!» І я ж від цього не починаю ненавидіти Іздрика і творити якісь інтриги проти нього. Не йду до інших людей зі словами: «Іздрик — сволоч, не пускайте його туди...» Це заздрість із захопленням. Захват! Чи заздрість із захватом навіть.
Стадний синдром
У нас є проблема розділеності країни. І на яких штуках вона себе виявляє найболісніше — на універсальних цінностях, які заведено тут і в світі вважати базовими, зокрема, що ми думаємо про наших предків. Тобто на питаннях релігії і питаннях якоїсь культурної орієнтації. Потім уже вмикається мова. І ось тут виявляється, що людське еґо не працює зовсім, наче ж гомо сапієнс, отже, наділений здатністю мислити, аналізувати, робити висновки, але чомусь той механізм не діє. Тобто людина не думає. Якщо я виростав би у Донецьку, умовно кажучи, чи в Дніпропетровську, то був би зараз проти Бандери й УПА, не сприймав би творчість «Братів Гадюкіних», не читав би Андруховича, вважав би його принаймні культурним ворогом і насміхався б із української мови. В Галичині натомість були б ворогами ті, інші.
Чому, чорт забирай, людина мисляча, прямоходяча й наділена мозком, насправді, як виявляється, свої мисленнєві здібності, підтасовує під середовище? Це ж і є той симулякр, про який застерігав Бодріяр.
Якби надати кожному можливість пожити на безлюдному острові і напакувати його оцими даними: подумай, тебе ніхто не заплює за твої погляди, не відвернуться від тебе родичі. Чому це не функціонує? Бог його знає. Це свідчить про стадність, а стадність — це не людська риса.
Іван Семесюк. «Іво Бобул», 2008 р.
Володимир Бебешко
Фото з особистого архіву
Володимир Бебешко — композитор, звукорежисер і музичний продюсер. Народився 1956 р. у м. Стрию (Львівська обл.). Закінчив Дрогобицьке музичне училище, клас ударних інструментів (1976). В радянський період переслідувався КГБ за любов до так званої буржуазної культури і був запроторений за ґрати на 4 роки «за фарцовку». Після одруження в 1991 р. із рок-співачкою Вікою Врадій певний час жив у США, у 1997-му переїхав жити до Києва, де відкрив студію Володимира Бебешка (2005). Працював на телебаченні в музичних проектах. Співпрацює з відомими українськими і зарубіжними музикантами і співаками.
Жлоб — рогуль — братан
— ці поняття я б розділив за територіальною ознакою. Бо слово «жлоб» на заході України менше вживають, а мають своє — рогуль. Натомість у Києві кажуть саме жлоб. А на Донеччині вже не жлоби чи рогулі, а таки братки. Маємо такий синонімний ряд: братани, жлоби і рогулі. Називати можна по-різному, а суть від того — в нашій ситуації — не змінюється. Бо хто такий жлоб? Це малоосвічена, нерозвинена в інтелектуальному плані людина, з поганим смаком... Карочє, жлоб. Хоч те саме стосується і рогулів, і братків.
Коли мені було 16 років, я жив у Львові, який на той час вважався аванґардовим містом, де було багато «продвинутої молоді». Серед цих людей були і російськомовні, і євреї, й інші розумні люди. Рогулів, як мені тоді здавалося, було менше, ніж тепер, жили вони у навколишніх селах переважно. Минуло років 15-20 — і всі люди, здатні мислити, повиїжджали зі Львова за кордон, до Києва чи ще кудись, а з усіх близьких усюд понаїздили рогулі... І з того часу Львів перетворювався помаленьку на столицю рогулів.
Рогульські пісні
У мої юнацькі роки ще не було української естради, яка з’явилася трохи згодом, а ми виховувалися на якісній фірмовій музиці з-за кордону, слухали польське радіо. І в той час уже відчували прояви рогулізму навколо, тож створили свій такий собі ку- клукс-клан: ми махрових рогулів знаходили і садили в окрему кімнату на 5-6 годин, і вмикали їм музику, фірмову, яку слухали самі. І в рогулів мізки плавилися від почутого. Отакі ми були жорстокі. Перевиховували силою, брутально. То було наше «наказаніє». Першим критерієм визначення рогуля для нас було те, яку музику він слухав. Рогуля одразу видно, я їх як відчував...
Рогулі не є, скажімо, тими, хто віддає перевагу фольклору чи етнічній музиці. Якби так було, то що тут скажеш — чудово! Низький їм від мене уклін! Однак рогулі полюбляють дешеву українську естраду, як-от: пісні Теодора Кукурузи. Це явний зразок
