Жлобологія

Позитивна програма, національна ідея, хоч мені не зовсім подобається, як це звучить, мусить бути. Проект батька Махна при всій його неоднозначності відображає трагічну історію українців. Українська історія — це суцільний жах, принаймні у тому вигляді, в якому її викладали і досі пропонують молодому поколінню. Так-от: Махно і його анархія справді симпатичніші, ніж тотальне жлобство, яке маємо сьогодні. Обмеженість заможних людей і ріднить їх із жлобами-бідняками. Однозначно, що епідемія жлобства мала би бути під контролем, та як зробити масу керованою — дуже складне питання. Ортега-і-Гассет про бунт мас у свій час уже висловлювався.

Годі шукати витоки тих чи інших негативних процесів в історичному масштабі, у тому числі і витоки ожлоблювання, проте 1905 рік — чудова ілюстрація того, що народний бунт не буває даремним. Як «Союз русского народа» і його маніфест 1905-го року. Уявіть собі: йдуть прості люди і мочать ненависних їм інтелігентів. Хто в шляпі, той — інтелігент, їх усіх треба бить, студенти теж потрапили в чорний список. Ішлося не просто про єврейські погроми... Ось іде купчінушка, тримає квач, дьогтем маже всіх, хто в шляпі. Це був перший спалах консолідації армії жлобів. Спалах, який проти самих жлобів же й спрацював. Вони самі себе стали чавити. На початку нового століття простий люд збирався для чого? Аби отримати цей пряник грошовий, «рубль». Вони не змогли на радощах не напитися до втрати людської подоби. Є як мінімум три красномовні описи цієї історії в тогочасній художній літературі (інтелігенція була не просто спантеличена подіями, які відбувалися, вона була шокована). У письменника і теоретика мистецтва Федора Сологуба, в публіциста Олександра

Амфітеатрова, автора першого відгуку на Венеційську бієнале 1895 року, і в Максима Горького є описи тих незабутніх подій.

Якщо прочитати історію виокремлення італійської держави впродовж XIX сторіччя — теж можна жахнутися: скільки там було зрад, підступів, крові... І так майже 70 років. Це символічне число, з огляду на радянське минуле України.

Місто «панаєхавших»

Ми живемо в країні з сумною історією. Ця сумна історія почалася якраз із того, що селяни масово поїхали до міста. «Панаєхалі!» — казали на те кияни. А я відповідаю киянам: ви теж панаєхалі. А вони мені на те: та ми ж справжні кияни, ми інакші, ми не такі, як усі!

Треба пам’ятати, що українці — селянська нація, тож коли мені закидають, що я панаєхал, то можна вважати, що мені зробили комплімент. У Спілці художників України, у тій же київській філії — до 70% людей — за походженням не кияни. Я вже не буду говорити про письменників та інших діячів мистецтва, понад те, схожу статистику можна простежити і в інших сферах.

Як воно насправді було — люди приїхали з села до Києва, оселилися десь у районі Татарки, спочатку мали садки-городики, які згодом перетворилися на гаражі. Це не теорія, це життя. Я живу в квартирі на другому поверсі, мій сусід (на зріст метрів зо два і з пивним животом) облаштував свій гараж під життєві потреби: там він навіть смажить шашлики. Отож, я чую цей запах і мати-перемати, а ще щоразу вранці дядько відчиняє двері до свого гаража зі страшенним скрипом. Чомусь інші це роблять так, що мені не чутно. Потім вмикає «зубодробітєльний» шансон або неперетравне диско. Це щось страшне. Я думав, як цьому зарадити, ну нехай вже гараж побудований в обхід законодавства, але ж можна не вмикати так гучно музику... І, на щастя, нам таки вдалося домовитися, бо в мене знайшлися помічники, які підтримали ініціативу порозумітися з Фєдьою. Тепер він смажить шашлики не в гаражі, а за ним, на віддалі 20 метрів.

В часи середньовіччя була приказка: повітря міста робить людину вільною. Культура міста існує. Київ, як на мій розсуд, у цьому розумінні містом не є. Київ — це конгломерація сільських районів. Це теж банальність, як і те, що Львів — велике село. У львів’ян, як би не лаяв їхніх рогулів Юрій Андрухович, є Місто. А в киян його немає. Львів’яни навіть голосують не так, як решта країни, тобто мають свою опінію, яка завжди інша, і це дуже важливо.

(Ест)етика жлоба

Я своє життя свідомо проживав як естет, а паралельно тривало інше життя, в якому звучала якась попсня, та я намагався на неї не зважати. Коли вслухався в ці попсові пісеньки, зрозумів, наскільки вони жахливі, від них мене аж почало трусити. Спробую відшукати аналогію: коли Наполеона труїли, то давали начебто невідчутними дозами арсен упродовж тривалого часу, аж поки чоловік не помер. Хоча, за іншою версією, то було онкозахворювання. Та це так, між іншим. Однак я мав над чим замислитися, слухаючи популярні пісеньки наших зірок шоу-бізу, — і тоді це жлобство як явище для мене виокремилось, відбулася його кристалізація, я прийшов до певної критичної точки, якщо описати той мій стан.

Хто ж такі жлоби? Одразу зазначу: для мене важлива не сама етимологія питання, походження терміна, а його синоніміка. Бо, по-перше, воно й пізнається не через розкоп слова, не через археологію поняття, а через підбір синонімних рядів. Бо, по- друге, я надибував жлоба в різних контекстах, навіть екзотичних, чи то жлоб-арт, чи то жлоби в Одесі, проте всіх їх сприймав якось відсторонено. Згодом виявив, що це для мене справді екзотична субкультура, як, наприклад, наркомани. Я сам не зміг би стати наркошою, це не мій спосіб пізнання світу, п’яниці мені більш зрозумілі. А от наркомани, як мені на той момент здавалося, від мене далеко, як жителі Сурінаму. Аж поки не дізнався, що в моєму будинку живуть тихенькі наркоші. Я це нарешті усвідомив, коли на побутовому рівні зіткнувся з цим, і сказав собі: «Все...»

У Рабле є вислів про те, коли явище стає нестерпним, а власне тоді, коли ти його усвідомлюєш і хочеться вити.

Жлобів я також бачив на полотнах художників, які працюють у напрямку жлоб-арту, наприклад, на картині авторства Івана Семесюка. І коли цих персонажів узрів у реальному житті, на вулицях Києва чи, скажімо, Дніпропетровська, придивився пильніше й відчув, що стає моторошно. Мені назустріч прямує чоловік, кепка, тренувальні штани, так неспішно йде собі — на ходу цмулячи пиво... Зловив себе на думці: пива звично випити в спеку, але цей хлопець душиться тим дешевим пивом посеред зими. Цю людину мені таки складно зрозуміти. Тоді я пояснив собі побачене так: імідж понад усе. Пиво — як аксесуар, а ще — крутий мобільний телефон. Недаремно потім ті пляшки недопиті стоять на узбіччі, схоже, людина заради іміджу себе мордує.

Жлобство — це виклик нашого часу. У Чехова є парадоксальний вислів, що в людини має бути все прекрасним. І справді, сьогодні наперекір повсюдному жлобству людина естетична мусить вибудовувати свою паралельну систему цінностей, створювати й оберігати свою естетику.

Володька

Можна підійти до проблеми жлобізму з іншого боку. Всенародна любов до творчості Володимира Висоцького — це незаперечний факт, як і його харизма співака й актора. Це була геніальна людина, але його сприймали передусім як співця з гітарою, а не як великого сатирика. Це з легкої руки жлобів Володимир Висоцький став навчителем у їх немудрящому житті, натомість щезла трагічна постать митця, актора шекспіро-чеховського репертуару.

Пригадую одну історію. Телеведучий і журналіст Андрій Мєтльов з колегою-режисером у якесь місто на півдні возили фільм, знятий за сценарієм Нікіти Висоцького. (Здавалося, якщо тобі вже цікавий автор, то цікаве усе довкола нього, його родина, а не лише красивий міф про нього. Проте звичайна логіка не спрацьовує тут). Місцевий бос, аби привабити публіку на показ фільму, вивісив на кінотеатрі плакат із портретом романтичного барда з гітарою в руках. Звісно, на показ приперлася численна «романтична публіка». Режисер тільки встиг щось промимрити зі сцени — а йому з місць, я-ак сказонуть: «Че он пиздит?! ВООООЛОДЬКУ ДАВАААЙ!!!» Мєтльов із режисером ледве вшилися з того кінотеатру... Розповідав, що і в готелику їх довго розшукували, ображені хронічною відсутністю у фільмі «Володьки з гітарою».