його й ховати не став, а закопали грішне тіло на перехресті. На тому світі потрапив "опойця" в роботу до того самого чорта, якому він свого сина запродав. Хлопець виконав три складні завдання, одружився з однією з дванадцяти заклятих батьками дівчат, і чорт одпустив його на волю. На дорогу навіть подарував йому коня зі своєї стайні й дозволив хлопцеві самому вибрати. От йому дружина й каже: "Не бери собі гарне лоша, а візьми ту стару шкапу, що вся у гною лежить на задньому дворі". Він узяв шкапу, а коли вийшли на берег, дивиться, аж то не шкапа, а його рідний батько, що був у чорта робочою худобою; та й інші коні, що в нього на конюшні стоять, усі — потопельники, вішальники й ті, хто поспивався. Тепер, коли стає зрозумілі- шим, із якого табуна Баба-Яга дала коней і Кощію, і герою казки, можна зіставити епізод перемоги богатирського коня над конем Кощієвим або над самим Кощієм із тими народними уявленнями та демонологічними легендами, в яких ідеться про боротьбу мерців. Там померлі предки допомагають при потребі своїм живим родичам і захищають їх.(Інші характеристики Костія див. у статті "Змій"). Мерці
Мерці як демонологічні персонажі мають свою історію. Тепер це слово частіше вживають на означення не просто небіжчиків, а саме тих померлих людей, які "ходять", тобто продовжують жити після смерті своїм особливим життям і відвідувати місце свого попереднього помешкання.У давнину існував культ предків, Рода і Рожаниць, котрих мали за богів. Проте вшановувалися померлі не тільки свого роду: "родителями" вважали всіх небіжчиків. їм приносили жертви, їх поминали, на великі свята запрошували в гості, після чого їм влаштовували проводи. Від них чекали допомоги в різноманітних життєвих справах, достатку, врожаїв, успіху на полюванні, у скотарстві тощо. Навіть за часів християнства розраховували, що померлі предки поклопочуться своїми молитвами перед Богом за живих родичів.У казці зв'язок між світами живих і померлих відбувається постійно: син шукає на тому світі матір, брат — сестру. Герой здобуває у тридесятому царстві наречену. Представник підземного чи підводного царства у подобі вужа, ведмедя, рака одружується із земною дівчиною. Численні оповідання про відвідування живими людьми мешканців потойбіччя засвідчують, що там час плине зовсім не так, як на землі (зайшовши в могилу, начебто лише на годинку, до свого померлого друга, щоб запросити його на весілля, наречений повернувся звідти сивим дідусем).
Проте мерці не приймали до свого товариства живих людей і суворо пильнували, щоб ніхто з "чужих" не потрапив до їхніх володінь. А якщо вже коли таке траплялося, то після повернення на цей світ подорожній мусив забути, де він був і що з ним сталося, й ні в якому разі не розповідати про те, що там бачив. У мешканців "того світу" були свої засоби розрізняти "своїх" і "чужих". Вони їх розпізнавали на "дух": "Аж тут летить змій, так аж горить од його! Цар скорій сховався під ліжко. Прилітає змій, увійшов у палац: "Фе, фе! Прісну кість чути!" (прісна — тобто: без запаху, не мрецька). "Та де там тобі, — каже панна, — прісна кість узялась! Сюди живого чоловіка і ворон кості не занесе!". До розпізнавальних прийомів належать усякого роду змагання: відгадування загадок, виконання важких завдань, випробовування сном, їжею (у казці: "Влаштував їм цар обід, зарізав сто ялівок, сто каплунів, зарізав сто баранів, заколов сто кабанів, виставив сто кухов меду"). Легенди, перекази, бувальщини, інші фольклорні джерела свідчать також про неабиякий апетит мерців (вони ненажерливі, як сама смерть). В одній із бувальщин мрець випиває два цебра горілки, з'їдає вісім цебер їжі.
Не допускали небіжчики присутності живих на службі в церкві на Мрецький Великдень. За повір'ями, мерці збираються там у Чистий понеділок, службу їм править священик — також померлий. Розповідають: "Чоловік їв вареники звечора на масляне лущання (остання неділя Масляної перед Великим постом). І задержав сира в роті до дванадцяти часов. Вийшов з хати — світиться в церкві. "Піду подивлюсь, що таке?". Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: "Уділи нам того, що в тебе є". Він острахнувсь, каже: "Тут я вам не дам. Підем на кладовище, я вас там розділю." Повів їх на кладовище, каже: "Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих". Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах (місцях, —
Така любов небіжчиків до сиру як у цьому, так і в багатьох інших оповіданнях пояснюється тим, що сир — ритуальна страва, якої постійно потребують, але яку не завжди одержують померлі.
Загалом, за народними віруваннями, всі мерці воскресають на світле Великоднє свято, бувають у церкві й, невидимі, залишаються у хатах родичів до Провідного понеділка.Особливо шанованими були предки, померлі своєю смертю від старості й поховані за звичаєм. Це були охоронці роду. Інше ставлення було до Писанка "Барвінок" покійників, померлих передчасно — наглою, насильницькою смертю, самогубців, проклятих батьками дітей, опойців, відьом і чаклунів (так званих "заставних" мерців). їх вважали небезпечними, і в обряді поховання намагалися зробити все можливе, щоб мерці не повернулися з могили й не забрали із собою живих.За народними уявленнями, "заставні" мерці поза гробом живуть стільки років, скільки вони не дожили у своєму земному існуванні (за деякими повір'ями, сім років). їх не приймає земля, і Бої не бере на небо. Тому вони перебувають у повітрі між
