Але який насправді стає бляклий, сірий та нецікавий світ, коли цього почуття зовсім немає.
І стан закоханості не обов’язково має закінчитися щасливим єднанням закоханих. І просто любити — це теж щастя. Це стається одного разу, коли, насправді, ти цього зовсім не чекаєш, або давно, не чекаєш, або навіть уже боїшся якогось нового початку, бо минуле давно болить тобі шрамами й опіками, та ще осколками і наконечниками стріл, яких так і не вдалося позбутися, витягнути з душі. Та от зовсім несподівано ти раптом помічаєш когось, і так собі, між іншим, починаєш дивитися на це обличчя, і обманюєш себе, що твоя цікавість — випадкова, але раз по раз, гейби несамохіть, знову позираєш туди і десь підсвідомо розумієш, що це лиш мить, бо так не буває, не може бути, не треба, я й сам нічого не хочу, то таке собі…
Іскри таких думок стрімко пролітають, і ти вже збираєшся йти, ти вже пішов, тебе нема тут, і раптом твої очі зустрічаються з її очима, і ось вона тут, ось вона поряд. Незграбний несвідомий рух — щось віддати від себе, якось зв’язати, нехай на мить, але лишити спогад — і в собі, і в ній.
До побачення.
Це звучить майже правдиво, хоч раптом ти усвідомлюєш, що хочеш знову її побачити. Просто побачити, просто якось побалакати про щось, і знаходиш тисячу варіантів, і один якийсь спрацьовує, і все добре, і посиділи-побалакали, і просто зашибісь усе, аж тут летить стріла — і вражає тебе просто в душу, і ти здригаєшся, стає страшно і радісно, бо ти відчуваєш, що стріла отого малого засранця Амура чи Купідона зачепила й її теж, невідомо наскільки, невідомо, як і що вона почуває насправді, але зачепила, і коротка мить незграбних дотиків, і питання — чи я тобі справді потрібен? І чому я, і чому, і чому, і чому… І що робити далі?
Бо так не можна, бо не прийнято, бо що це таке насправді.
Старшому легше і гірше — все вже було, вже не раз битий, вже знаєш, як може обернутися, як може тобі раптом заболіти, як, щойно дозволиш собі, навіть лише собі вимовити оте слово, ти вже сам себе загнав у кут, у полон, у рабство. Бо ти ще нічого не знаєш насправді, бо все може бути, бо непевність часто перемагає в молодій людині природний відрух, як от те, що ніби зараз струмить від неї до тебе, і вона може раптом тебе сахнутися, бо…
І ти кажеш собі: заспокойся, не роби зайвих рухів, не метушись, нічого ще нема, це все ти сам собі вигадав — і за себе, і за неї, і твоя «несамовита» енергія і фантазія може знову завести тебе кудись на слизьке, і знову розіб’єш собі лоба або ще щось.
А зсередини рветься давно загнане в підпілля почуття — я хочу любити, я хочу жити, бо я живу тоді, коли люблю, і любов — це, власне, і є життя.
Як прекрасно мати когось — нехай спершу далеко, нехай навіть не часто бачитись, але отак от просто з неба повірити — і мати когось в собі і себе в ньому.
Щастя — просто аби вона була десь отут; і коли вона сідає поруч — довкола гомінка компанія, і ти відчуваєш, як по твоєму тілу йде тепла хвиля від неї, і ти говориш з іншими, і жартуєш, і смієшся, і тобі весело, і компанії також — але все це правда і ні, бо найголовніше — оця тепла хвиля, оці майже мурашки по тілу і майже забутий, хоч завжди очікуваний стан внутрішнього розпруження — ось є поруч людина, яка тобі з кожною хвилиною стає ближчою…
Треба їхати, бігти виконувати завдання, здавати екзамени, виступати по радіо, йти в гості до родичів, забігти до лікаря, пити каву, залізти у ванну, сісти за комп’ютер — все робиш, як в тумані, бо всередині лиш одне… Ні, ніхто ще нікуди не пішов, усе може бути інакше, все ще нічого не значить — розум твій з останніх сил переконує тебе зупинитися, але тобі все вже по барабану, ти вже сказав собі це слово, і далі ти сам ним живеш, воно проростає в тобі, хоч як ти не намагався б його не пам’ятати.
Дивишся в дзеркало, сам собі ти рідко коли подобаєшся, один з найбільших твоїх недоліків — не зовсім молодий вік — після кількаденної п’янки дається взнаки, але все зауважуєш між іншим, ти ледве стримуєш себе, аби не визнати, що в тебе зараз усмішка ідіота, якому й так все кайф, і що ти не можеш не думати про неї, і тебе жене думка — щось їй подарувати, кудись її повезти, поїхати з нею в далекі країни…
— Ну досить, — подумки кричиш ти собі, — хоч поцікався, що там у політиці… Змушуєш себе сісти за комп’ютер, але краще би писати їй листа, два листи, сто листів, сто тисяч листів…
І знайдуться слова і думки…
Це вже як наркотик, приємно — хочу ще!
Але, як на фотоплівці, поступово проявляється всередині тебе її образ, і все те, що, може, навіть їй самій в собі не подобається, тобі стає надзвичайно близьким — і не найгарніші зуби, і кирпатий носик, і потерті джинси, і коротка зачіска, і
