невідривно на вологі вуста, — могла б подумати, побачивши ті пальці зараз, що Аґнєшка дуже сильно нервує. Але будь-хто з її знайомих миттєво спростував би це, пояснивши, що Кохановська завжди така. Особливо останнім часом.
Осінні місяці виходили доволі неспокійними. Хоча неспокійними — це сказано занадто слабко. Радше — безнадійними. Марними.
Кохановська продиралася крізь варшавську сльоту й тумани важко, під вечір майже повністю втрачаючи сили. Горло боліло, ноги мерзли, і нова книга їй відверто не йшла. Не написати нічого за наступні півроку — до терміну здачі матеріалу редакторам — значило поховати себе власними руками, залишитися, хоча б і на нетривалий термін, без грошей і заняття. Аґнєшка багато курила й проклинала контракт, який колись підписала. Кохановській здавалося, що її навмисне заманили до пастки.
— Аґнєшко, тобі через півроку здавати книгу, — повідомив наприкінці літа роботодавець.
— Я в курсі, у мене є ціла купа чернеток, і складається доволі цікава історія, — спокійно відповіла Кохановська. — Може, навіть швидше впораюсь.
— Чудово, — закивав шеф. — Сподіваюся, там буде про кохання.
— Ні, не буде.
— Якщо це буде чергова книга про недоліки суспільства, я її не видам. Ти пишеш гарно, але зовсім не орієнтуєшся в тому, що хочуть читати люди. Вони втомилися від катаклізмів, утопій і антиутопій, містифікацій і правдовиголошування, їм хочеться почуттів. Ревнощі, пристрасть, кохання! Розумієш? Та що я тобі пояснюю! — раптом закричав він.
— Кохання? — перепитала Аґнєшка.
— Так, кохання. Напишеш?
— Я в нього не вірю. Як я зможу написати про те, у що не вірю?
Шеф голосно засміявся, відкинувшись на спинку крісла, гладкі щоки застрибали по обличчю, а один із ґудзиків на животі розстібнувся від напруги, сам собою.
— Не віриш у кохання? Кохановська не вірить у кохання? Аґнєшко, досить морочити мені голову! Ніхто не питає, у що ти віриш. Тобі платять — ти виконуєш замовлення. Я хочу роман від Кохановської про кохання! Читачі цього теж хочуть. Не обов’язково вірити в те, про що пишеш. Вигадай, фантазія в тебе в порядку.
— Але що робити з книгою, якою я зараз займаюсь? Там майже вся інформація упорядкована, залишилося сісти й писати!
— Можеш спалити в комині. Це так символічно, так хоч раз у житті робить великий письменник! Усі будуть казати про геніальний знищений рукопис Кохановської, а ми з цього зробимо непогану рекламу. Хочеш? Не хочеш? Ну то викинь на хрін, я це все одно не надрукую.
Аґнєшка вирвалася з кабінету, лице пашіло злістю й ненавистю, вона стискала кулаки й голосно лаялася. А потім почалася осінь, ненависть перегоріла, натомість з’явилися паростки безпорадності. Аґнєшка тикалась, мов цуценя носом, у клітку, до якої сама себе посадила, намагаючись відтворити в собі давно забуті образи, пов’язані з почуттями. Пілсудський незадоволено дивився на хазяйку й багатозначно мовчав, коли вона годинами просиджувала перед монітором, дивлячись на порожній аркуш документа. Їй не писалося.
Тоді Кохановська вирішила моделювати ситуації. З листопада в її житті встигли промайнути затуманені постаті Марека, Збишека, Алєксандера, Томаша і навіть Кароліни. Потім з’явилися кілька безіменних силуетів, жоден із яких не тримався біля неї більше трьох днів. Ні чоловіки, ні жінки не могли розбудити в ній нічого такого, що тривало довше кількох хвилин, і Кохановська занурилася в глибоченну депресію. Аґнєшка перестала нормально засинати, і довелося почати пити снодійне, кількість модельованих ситуацій росла майже в геометричній прогресії, але робилося це вже з відчаю і впертості. Рідко хто тепер досиджував із нею бодай вечір, і вона, залишившись сама біля шинквасу, напивалася так, що до свого помешкання знаходила потім дорогу далеко не одразу.
Остання на поточний момент спроба — Гжегож — виявився доволі начитаним і обізнаним чоловіком. Гжегож читав її книги і, хоча й не був у цілковитому захваті, відгукувався про зміст доволі схвально. Вони проговорили декілька годин про її творчість, їхнє місто, його роботу та сім’ю і ще купу всяких інших речей. Вони переспали першої ж зустрічі, потім було декілька побачень, під час яких Аґнєшці здавалося, що їй шкіра тріскається від дотиків, а з розломин сочиться густий і пахучий сік, і одного вечора вона не зуміла встояти перед ніжністю, підкріпленою досвідом. У ній почало зароджуватися неясне передчуття чогось справжнього, але тут він запросив її на вечерю, на якій, відпиваючи дороге вино з фужера, повідомив, що їм краще не бачитися більше, бо все, що, на його думку, могло відбутися між ними, вже відбулося.
