— Мда, оце ти мені лекцію прочитала. Судячи з твого прізвища, я розумів, що ти повинна знатися на коханні, але такі викладки… Добре, не буду сперечатися, — пошуткував Роман.
— Замовкни, не люблю цього жарту, — моментально відрізала Аґнєшка, але, побачивши, як ображено витяглося лице Романа, провадила далі лагідніше: — я про інше говорити з тобою хочу.
— Про що?
— Я ще не знаю точно, але явно не про моє прізвище.
— Гаразд, починай.
Роман розслаблено розвалився в кріслі. Їм принесли пиво, і Аґнєшка, попри його протести, підсунула йому бокал.
— Я хочу написати книгу про тебе, — повідомила вона, зробивши кілька ковтків.
— Це я вже чув. І досі не розумію, як ти можеш хотіти написати про мене книгу.
— Не те що хочу. Мені треба.
— Треба написати книгу про мене?
— Не про тебе. Узагалі мені треба написати книгу.
— Як це — треба? Я думав, книги пишуться від натхнення, а не за вказівкою.
— Коли немає контракту — так. А коли є, то писати треба. А мені не пишеться, мені важко.
— Гаразд, тобі треба написати книгу. І що? — запитав у неї Роман.
— Знаєш, за хвилину до того, як ти мене збив, я просила Бога якось підказати мені вихід із ситуації. І ось сталося.
— Я нічого не розумію, але гаразд, продовжуй.
— Я тобі вже пояснювала, там виходить непогана зав’язка. Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду нічого не знає, та ще й сліпа. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вирослий у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги. Хоча який ти в біса цинік…
— На таких умовах, які ти запропонувала, я можу бути ким завгодно. Навіть комбінувати циніка і мрійника. Треба? У чому моє завдання?
— Ні в чому фактично, — усміхнулася Кохановська. — Я накидала собі чернетки кількох сюжетних ліній і буду з тобою час від часу говорити, дізнаватися більше про тебе, про Олену, про Україну і таким чином, як нитки на каркас сюжету, буду намотувати твої історії. Повір моїй інтуїції, зрештою мусить вийти щось гарне.
Роман замислено пив пиво й дивився в підлогу. Пропозиція Аґнєшки була прозора і практична.
— Судячи з кількості грошей, які ти мені дала в першу зустріч, я мушу тобі розказувати багато, і до того ж абсолютно все, що ти забажаєш.
— Саме так, Романе. Але не переймайся надто, я достатньо делікатна, аби не змусити тебе червоніти під час своїх розповідей.
— У мене таке враження, що ми зараз обговорюємо купівлю моєї душі.
— Якоюсь мірою так, — усміхнулася Аґнєшка. — От лише я не диявол, і вічні муки тобі потім не загрожують. У всякому разі не в моєму виконанні. І до того ж я купую лише ту частину твого життя, яка відбулася в тебе до зустрічі зі мною. Усе, що буде потім, мене не стосується за великим рахунком.
— Ти казала щось про сюжети. Можна про них детальніше?
— Навіщо це тобі? Твоя справа — давати інформацію, — заперечила Аґнєшка.
— Мені цікаво, які ти бачиш варіанти розвитку подій. І не забувай, що я не читав твоїх книг, я уявлення не маю, що ти за письменниця така, може, ти гівно, а не письменниця. І тому я хочу принаймні знати, що ти там збираєшся писати, якщо не впливати на це.
Аґнєшка гнівно зиркнула на нього, але змовчала. Роман вичікувально дивився їй в очі з безхитрісним виглядом і барабанив по столу подушечками пальців. Кохановська врешті підвелася, повернулася до нього спиною й почала копирсатися у своїй торбинці, що лежала на сусідньому кріслі. У залі, крім них, було ще дві компанії по троє осіб. Доволі затишне місце, приємна музика, нема сигаретного диму. «І пиво гарне», — зауважив Роман. Врешті Аґнєшка знову всілася до крісла. У руках мала два великі нотатники, кілька книжок і олівці з авторучками. Кинула це все на стіл звучно, але доволі зграбно.
— Дивись, — кивнула Романові на книжки, а сама заходилася шукати щось у нотатниках.
Він узяв її книги до рук, покрутив, порозглядав обкладинки й поклав на місце.
