Вибач за різкість, але факти такі.
Роман спокійно підвів на неї погляд.
— Аґнєшко, я це чув уже стільки, що мені набридло пояснювати. Побут може доїсти, лише якщо його не було, а потім він раптом з’явився. Тут ситуація інша: спілкування з нею від самого початку мало в собі багато цього побуту, я мусив ходити за нею, як за малою дитиною, вирішувати купу неромантичних питань і бути максимально приземленим, бо вона в багатьох речах абсолютно безпорадна без сторонньої допомоги. Так що я вважаю, що маю протиотруту від впливу побуту. І те, що ми вже стільки часу разом, тільки підтверджує це.
— Протиотрута від побуту, — замислено протягнула Аґнєшка. — Можливо, це красиво звучить. І що, у вас усе гарно?
— Так, за винятком того, що вона сліпа, усе гарно. Я щасливий.
— Щасливі люди не залишають свою Батьківщину, — іронічно зауважила Аґнєшка.
— Ти знаєш, останнім часом мене не відпускає думка, що Україна з тих батьківщин, залишити які — щастя.
— Чому?
— Усе безнадійно якось, — розвів руками Роман. — Проблем просто море. Не море навіть, а океан. І може, з часом вдалося б розв’язати всі ці проблеми, тільки ось коли тягнешся рукою до кінчика якоїсь нитки в клубку, тебе щоразу луплять чимось, схожим на міліцейський кийок. Руки від цього болять неймовірно, а з часом і бажання лізти в чомусь розбиратися зникає. Це як умовні рефлекси, розумієш?
— Так, розумію, — гірко всміхнулася Аґнєшка.
— Ну ось. Тільки щури це розуміють із другої-третьої спроби й потім починають шукати нових шляхів, навчені гірким досвідом, а українці нічого не вчаться, тому керувати ними, певно, навіть легше.
— Сумно це, — констатувала вона.
— Так, дуже сумно.
— А я ось ніяк не можу ще одну річ зрозуміти. Гроші.
— Що — гроші?
— Ти готівку мав на руках тут, коли тебе побили?
— Так, готівку.
— А чому не кредитна картка? Це набагато зручніше. Зараз би ти міг зв’язатися з банком, повідомити, що картку вкрали. А потім гроші всі до тебе повернулися б.
— Ай, — роздратовано відмахнувся Роман від польки, — не ятри мені рани. Я вже мільйон разів про це думав. Це моя дуже консервативна риса. Терпіти не можу банкомати і всякі електронні розрахунки, волію готівкою користуватись. І ось маю…
— По-дурному все вийшло.
— Та сам знаю, але що вже. Не хочу про це говорити. Кохановська приглядалася до нього протягом всієї розмови. Якби вона вміла малювати, то, напевне, забажала б намалювати собі на пам’ять його портрет. Хоча, як Аґнєшка відзначила, у плані зовнішності нічим особливим Роман не виділявся. Між сотень, та навіть уже й тисяч інших чоловіків, яких вона зустрічала в житті, траплялися набагато вродливіші, впевненіші та й узагалі цікавіші на перший погляд.
Роман був якийсь сіруватий і сируватий: середнього зросту, щоправда, вищий за Кохановську; мав зап’ястя тендітні, як у дівчини, короткі, рухливі пальці, але разом із тим несподівано об’ємні, як для дизайнера, м’язи рук; тримав спину здебільшого згорбленою, тому волів відкидатися назад, на спинку стільця, коли сидів, або ж спиратися ліктями на стіл, прилаштовуючи своє підборіддя на стиснені в кулаки руки; одяг Роман мав простий і зручний — однотонні джинси, футболку, светр, куртку, на яких часом не помітно навіть логотип фірми-виробника. У цілому ні риба ні м’ясо.
Захопливою, яскравою манерою говорити й поводитися Роман також не відзначався. У його тоні часто прослизали хамські, як здавалося Кохановській, нотки, якась самовпевненість і невідь-чим заслужений нею сарказм. Аґнєшка на це спершу дратувалася, але, прислухавшись до голосу, дещо хриплуватого й низького через холод, зрозуміла, що це, швидше за все, не природний тон. Справжній Романів голос дзвенів спокоєм і турботою, був теплим і заспокійливим. Вона замислилася на хвилинку, потім вирішила, що це хамство — звичайна й легко пояснювана ворожа поза до обставин, у які він зараз потрапив. Кохановська подумки поставила себе на його місці, уявила, що вона опинилася раптом без грошей і знання мови в якомусь Стамбулі чи Мадриді, і з полегшенням зрозуміла, що могла б поводитися значно непристойніше, ніж часом дозволяє собі Роман.
