— Ну, ти сказала, що між цими Романом і Аґнєшкою має виникнути почуття. Це ти про книгу?
— Так, а про що ж?
— Та ні, нічого. Мені на мить здалося, ти говориш про нас із тобою.
Аґнєшка зареготала йому в лице.
— Йой, Романе! Насмішив ти мене, серйозно! Не плутай реальність із книгою. Так, варто змінити імена, аби не було цієї плутанини. Усе, вони будуть Маґда і… скажи якесь ім’я українське.
— Олег.
— Добре, нехай будуть Маґда і Олег. А дівчина Олега — Наталя. Усе, не кажи більше такої дурниці. «Про нас із тобою». Це ж треба!
— Ну все, все, — зовсім зніяковів Роман. — Припини. Замов краще чаю, я б зараз випив чашку. У мене цукерки є, тут же можна зі своїм?
— А які цукерки? — затамувала подих вона.
— Та ось, іриски, ще з України привіз. — Він виклав на стіл жменьку цукерок у жовтій обгортці, й усмішка з’явилася на розгубленому лиці Аґнєшки.
Їй у животі раптом солодко звело, а дихати стало важко, як після удару в груди. Однією рукою вона підкликала офіціантку, а другою стягла зі столу собі на коліна останній аркуш зі схемою сюжету, що досі лежав перед ними. Роман тільки хмикнув, спостерігаючи за цими маніпуляціями. Його почала забавляти ця гра. Між Романом і Аґнєшкою знову був порожній стіл.
Вони заговорили, коли їм принесли чай.
— Розповіси мені про вас з Оленою? — попросила Аґнєшка. У голосі зникла суха напружена нотка роботодавця, і тембр набув м’якіших тонів, від чого її повільна, посічена акцентом мова стала звучати зовсім уже чудернацьки.
— Добре, — Роман нахмурив чоло, збираючись із думками. — Ми знайомі вже майже вісім років.
— А скільки тобі зараз? — перебила Аґнєшка, розгортаючи один зі своїх нотатників.
— Двадцять вісім.
— Ага. Я трохи старша від тебе, на кілька років. Кажи далі.
— Так от, ми знайомі вісім років. Навіть трошки більше, — поправив він сам себе, усміхнувшись. — Я зламав був ногу, вона теж лежала зі зламаною ногою, і одного прекрасного дня сталося так, що ми познайомились. Я вийшов прогулятися, якщо це так можна назвати, загальним коридором, а вона сиділа на диванчику в холі. Сів перепочити трішки, ну і зав’язалася розмова.
— А вона вже сліпа була?
— Так, у неї це з дитинства. Лікарі нічим зарадити не можуть, але кажуть, що зір може повернутися, хоча ми в це не віримо вже. Якась генетична проблема в їхній родині.
— Шкода, — кинула Аґнєшка.
— Шкода, — погодився він. — Але менше з тим, мені це не надто заважає. Потім, коли одужав, я часто заходив до неї в лікарню, всякі дрібнички заносив типу фруктів і соку. Там же познайомився з її батьками. Не можу сказати, що я прямо моментально в неї закохався, але через кілька місяців свого життя без неї вже не уявляв. Вона розумна, має вроджену схильність до аналізу й розуміння багатьох речей, про які не знає, бо не може читати чи бачити. Бувало так, що в мої вихідні від навчання ми говорили доти, доки нас не зморював сон. Я багато читав їй. Багато ставив музики і щось розповідав про неї. Так чи інакше, уже за рік ми стали жити разом, зі згоди її батьків, ясна річ.
— Ого, — присвиснула Аґнєшка. — Схоже, ти здатний на серйозні вчинки. У двадцять один рік фактично взяти на себе величезну частину турботи про немічну людину… У такому віці більшість людей і себе не здатні утримувати в порядку.
— Напевно. Я ніколи про це все не задумувався, — відповів Роман. — Я жив завжди так, як жилося, жив за відчуттями. Повір, ані разу не пошкодував про те, що сталося.
— А чому ви не одружилися? — запитала Аґнєшка. — Я не бачу обручки на твоєму пальці, — пояснила вона у відповідь на погляд Романа.
— Це її ініціатива. Каже, що не хоче мене тримати таким чином. Себто, в розумінні Оленки, я можу залишити її відразу, як тільки захочу, це все тримається добровільно.
— Мудро, але ризиковано, — скривилася Кохановська. — Нема гарантії, що тебе не доїсть побут. Не зараз, то через кілька років. Ти здоровий чоловік, і одного дня тобі до голови майне думка, що ти все життя присвятив догляду за калікою.
