— Виглядає красиво, але польською я ні в зуб, тому про якість не можу сказати абсолютно нічого, — підсумував, спостерігаючи, як Аґнєшка дістає нарешті з нотатника кілька рівних папірців.
— Повір мені, це хороші книги. Солідне видавництво. Може, з часом колись прочитаєш.
— Припустимо, — кивнув Роман.
— А ось тобі сюжети, — простягла вона йому кілька білих прямокутників, схожих на конверти. — Але оскільки польською ти ні в зуб, дозволь мені самій тобі все розповісти. Пограємося трохи.
Вона розклала на столі чотири прямокутники з нашкрябаними на них тезами, перевернула написаним донизу, перемішала й запропонувала Романові обирати. Йому вся ця забава нагадала гру в наперстки або яке інше фіґлярство, і він криво посміхнувся. Але вказівним пальцем показав на один із папірців, якнайдалі від нього розташований. Аґнєшка повільно, як студент на іспиті, стягла аркуш зі столу, повернула його до себе й прочитала.
— Ну, що пишуть? — поцікавився Роман.
— Схема номер три. Роман закохується в Аґнєшку й мучиться, не знаючи, як залишити Олену і як завоювати Аґнєшку.
Роман вдавився пивом і довго відкашлювався, потім підняв очі на Кохановську.
— Зовсім здуріла чи що?
— А що не так?
— Що це за сюжет?
— Хей, мені треба книгу про кохання написати, я витискаю із ситуації те, що можу. Я не спеціаліст у любовних історіях!
— Та ти б хоч імена змінила! — підвищив голос Роман.
— Я все зміню, заспокойся, — Аґнєшка відкинула пасмо волосся з очей тендітними пальцями.
— Ага, ага. Тобто Роман закохується в Аґнєшку, так?
— Так, — підтвердила вона.
— Дай вгадаю. Ще одна схема: Аґнєшка закохується в Романа й не знає, як його завоювати й при цьому зробити так, щоб Олені було не дуже боляче. — Він раптом схопив зі стола навмання другий папірець, протягуючи його Аґнєшці.
— Ну так. — Кохановська розгублено дивилася на нього, кліпаючи очима.
— А, чекай-чекай, — уже саркастично провадив далі Роман. — Я ще знаю! Схема про те, як Аґнєшка і Роман закохуються взаємно, і єдине питання, яке постає перед ними, — як зробити так, аби з їхнього життя зникла Олена. — Перевернув він написаним догори третій аркуш, дивлячись у лице Кохановської.
— Приблизно, — пробубоніла Аґнєшка. — Як ти це все знаєш?
— Щось не віриться мені, що ти знана письменниця! Передбачувані до нудоти ходи. Ось лежить четвертий аркуш, і я, чесно кажучи, не знаю, що там написано, але підозрюю, що нічого оригінального. Правда ж?
— Романе, — Аґнєшка розпачливо взяла його за руку, і того, наче цвяхами, прибило назад до крісла, з якого він почав був підійматися, аби йти звідси. — Послухай мене, будь ласка. Допоможи мені. Ти не уявляєш, як важко цю всю маячню вигадувати, я ненавиджу сльозливі романтичні історії! Але якщо не напишу, мені доведеться забути про те, без чого я жити вже не зможу. Визнання, спокій, та і гроші ті самі — цього всього не стане, і мене не стане слідом за цим. Я прошу тебе допомогти. Я тобі допомогла, Романе, я тобі дуже допомогла, поквитайся зі мною, я прошу тебе. Допоможи, якщо зможеш; якщо не зможеш, то хоч не хами, як зараз. Ну, я чимось таке заслужила? Перед тобою принаймні?
На її очах заблищали сльози, і Роман збився зі злої хвилі. Кінець-кінцем вона має рацію. Він просто говоритиме з нею, може, підкаже якусь ідею, вона йому платитиме, і він відкладатиме гроші на їхнє з Оленою майбутнє.
Лице його зробилося різьблене, мов камінь, і неприступне.
— Вибач мені. Я й сам не знаю, чого завівся. Отже, між Романом і Аґнєшкою щось має відбутися?
— Так, має.
— Але чому?
— Це про кохання історія. Вони повинні закохатися, я ще не знаю, яким чином, але повинні. Якась несподівана риса, яка їх об’єднає, чи щось таке. Можливо, він скаже чи зробить щось таке на першому побаченні, що приверне її увагу, бо до першої зустрічі вона до нього зовсім байдужа. Я не знаю.
— Ми про книгу зараз говоримо?
— У сенсі? — здивувалася Аґнєшка.
