Словом, Аґнєшка Кохановська вирішила б, що її новий знайомий — абсолютно посередній хлопець, якби раптом не зауважила в зовнішності й поведінці три дивні, не надто помітні на перший погляд риси. Подробиці, які в загальному портреті мало що вирішували, але добряче заінтригували.
Роман, сам того не помічаючи, перед тим, як сказати щось, час від часу проводив вказівним і середнім пальцями лівої руки від середини чола до скроні. Кохановська зафіксувала цей жест іще в перший вечір, коли привезла їх, змерзлих і втомлених, до квартири на Зомбковській. Тоді, наливаючи Роману чай і розповідаючи йому про свою пропозицію, Аґнєшка вирішила була, що в нього болить голова. Але зараз, у барі, вдивляючись у його обличчя, на якому грали тіні та електричне світло, вона зрозуміла, що Роман зовсім недавно мав іншу зачіску. Волосся носив значно довше, ніж зараз. Таке, що темні хвилясті пасма затуляли йому очі і він, аби сказати щось, дивлячись співбесіднику в очі, мусив пальцями відкидати це пасмо вбік. Це її вже зацікавило. Вона уявила собі Романа з довшим волоссям, а не таким, яке він мав тепер — стриженим під шість міліметрів. З пасмами він їй сподобався б більше, і те, що вона так несподівано вдерлася в ці потаємні знаки, змусило подивитися на нього по-іншому. Адже зрізати волосся — не за хлібом сходити, це вона знала по собі. Колись давно Аґнєшка Кохановська також мала зачіску набагато коротшу від теперішньої й пам’ятала, як важко розставалася з кучерями, котрі відрощувала роками. Усе, дослівно все, що вона переживала довгий час, всотувалося у волосся, і коли прийшов час позбутися минулого, воно почало жалісно скавучати, переконувати його залишити, казати, що минуле згодиться, і все таке інше. Але Кохановська не піддалася на цей шантаж, сходила до фризьєра[2] і залишила в перукарні всі свої минулі страхи й невдачі. Вийшла на вулицю зовсім невагомою й достатньо щасливою від власної невагомості, аби щось міняти у своєму житті. З волоссям позбуваються частини свого «я». Це частково пояснювало безпідставну грубість деяких розмов — старий панцир розлетівся на друзки, а новий не встиг затверднути як слід. Роман мусив бути таким, налаштованим на оборону за будь-яку ціну. Кохановська дивилася на нього з цікавістю досвідченого дослідника.
А ще її дуже зворушила маленька деталь, на яку більшість людей не звернули б уваги. Коли Аґнєшка кидала погляд на Романові руки, вона навіть у напівтемряві розгледіла, що з його шкіри досі майже не зійшла бронзова літня засмага, але зап’ястки були світлі, по-січневому білі. Вона й тут миттєво зрозуміла, у чому річ. Фєньки, браслети, ланцюжки — усі ці невід’ємні атрибути бродячих поетів і музикантів, тонкі вервечки, якими люди в’яжуться одне до одного. Кохановська погладила себе по зап’ястю — плетені фєньки були на місці, утім, як і завжди. А Роман носив їх іще влітку. Звичайно, це могло бути наслідком ношення наручників, але те, що Роман усе літо просидів на сонці прикутим наручниками до батареї, не вкладалося в її розуміння світу.
Такій людині, як Аґнєшка, оці незасмаглі сліди на зап’ястках співрозмовника сказали дуже багато, дозволили на підсвідомому рівні зарахувати до «своїх» і вважати таким і надалі, навіть якщо оце-от багатозначне «свій» не знайде ніякого підтвердження. І справді, наш зовнішній вигляд, наш одяг і наші прикраси — це лише продовження наших смаків, зацікавлень і способу життя загалом. Звісно, Кохановська могла помилятись, але, побачивши ці сліди на Романових руках, припустила, що Роман — доволі вразлива людина, що він любить подорожі, рок-музику, вино і все інше, що тільки може любити той, хто у свої двадцять вісім років вперто носить на руках прикраси, що більше пасують підліткам. Оздоби, які дозволяють вирахувати з більшою чи меншою похибкою основні риси характеру навіть тоді, коли він ці прикраси знімає. «Тільки от навряд чи життя з Оленою дозволяє йому відчути це все на повну», — з гіркотою подумалося Кохановській.
Роман спідлоба стрільнув у неї поглядом, і Аґнєшкою прокотилася дивна розгублена хвиля. Ось воно, третє. Очі, що під час їхнього першого побачення були сіро-блакитними зі значним переважанням сірого, які біля під’їзду на Зомбковській мали (так-так, вона це помітила) ясно-блакитний колір, зараз виливали в її бік смарагдове втомлене тепло. Романові очі міняли колір залежно від освітлення, настрою, самопочуття. Кохановську це заворожувало, вона не могла із собою нічого вдіяти, і від тієї хвилини, як зауважила цю зміну кольорів, не відводила погляду від його очей. Дивилася на нього невідривно, чекаючи, що ось-ось колір знову зміниться. Намагалася вгадати, чи це буде карий, чи сірий, чи ще якийсь. Але нічого не відбувалося. Роман мружився, ненадовго опускав повіки, начебто засинаючи під ледве чутну музику з колонок при шинквасі, але залишався зеленооким.
Він не помічав цього довгого й неприхованого свердління поглядом із протилежного кінця столика. Аж надто був занурений у свої думки, аби бодай щось помічати й тим більше реагувати. Таким ось умінням впадати в довгу й глибоку задуму Роман часто бісив своїх співрозмовників, та й Аґнєшку розізлив би добряче, якби вона не була зайнята вивченням рис його зовнішності й короткими записами до нотатника думок, що борсалися в голові.
Роман у розпачі відкинувся на спинку крісла й задумався про втрачені гроші і так само втрачену свою країну. Аґнєшка
