почулося шипіння, і платівка запропонувала нову пісню. Саме тієї миті Кохановська повернулася нарешті до себе, на Намисловську, ще після кількох барів, і лише тут викинула до смітника папірець з останнім не згаданим сьогодні під час розмови сюжетом — єдиним, до речі, вигаданим нею, де Роман залишався з Оленою. Пілсудський косо подивився на хазяйку й пішов спати на підвіконня.
Пристрасть
Їхнє життя останніми днями мало відрізнялося від того, яким було раніше. Єдиний позитивний момент — Ромчик майже постійно був коло неї. Молодець він, одразу знайшов якусь роботу в незнайомій країні, не знаючи мови. Або просто пощастило. Кому за це дякувати? Богові чи, може, комунякам, від яких іще перед війною повтікали до Праги українські професори з родинами, а за ними потяглася й безліч безпритульного українського люду, і тепер їм трапився нащадок тих утікачів? З’явився ж звідкілясь хазяїн, який влаштував їм тут усе… Гріх було скаржитися, Європа їй подобалася.
Олена кілька хвилин тому випірнула з ватяної темряви в темряву гостру й чутливу, у якій любила бувати більше. Любила в ній плескатися, як у воді, отримувала неймовірну насолоду від звуків, запахів, дотиків і смаків. Насолода — це було ключове її слово. Кожен образ, що складався в голові, мав особливі риси, абсолютно не схожі на інші, і підсумком перебування в її свідомості повинен був мати насолоду. Маленьку, велику — байдуже. Коли щось не приносило відчуття солодкої невагомості, воно не вартувало уваги, і це треба було якомога швидше забути, аби не займало місця.
Оленка часто уявляла свій мозок у вигляді величезної шафи з перегородкою й полицями, де розкладено папірці з назвами того, що приносить їй насолоду. Значну частину місця на полицях займають написи прості і ясні, наприклад «морозиво — це смачно», «засмагати — це приємно», «слухати музику — це неймовірно», «лежати у ванній — це насолода», «секс — це прекрасно» і так далі. Значно менше займають нотатки, де описано різні речі і явища, які взагалі-то здавалися Олені неприємними, але перетворювалися на насолоду в присутності Романа або мали приємні наслідки: «хворіти на ангіну — це жахливо, але тоді Ромка не ходить на роботу і весь час біля мене», «вимокнути під дощем — це погано, але коли тебе витирають потім махровим рушником — це насолода». Найменші, найзатертіші й нечисленні аркушики із записками про речі, що не приносять насолоди, але які доводиться терпіти, запхані до найдальшого кутка й майже ніколи не трапляються під руки, але часом нагадують про себе, коли починаєш наводити лад: «я сліпа, і це назавжди», «мені буває страшно без причини».
Щоразу, перебираючи це все в тій умовній шафі, Олена впевнювалася, що з реальним становищем речей її, за великим рахунком, примиряє лише неодмінна присутність поруч Романа. І якщо він одного дня залишить її, вона утне собі вени вже до вечора. Вони часто говорили про це, й Олена завжди брехала йому, блефувала безбожно, стверджуючи, що він абсолютно вільний і може піти від неї будь-якої хвилини, але пояснивши їй, вона, мовляв усе зрозуміє. Брехня ця тривала з першого дня, коли вони почали жити разом, і була постійно повторювана, але, усупереч твердженню Геббельса, правдою від цього не стала. Олена до паніки боялася, що Роман її залишить. Але надалі грала ва-банк і поки що вигравала. Щоправда, про те, скільки всього вона передумала за кожну його навіть півгодинну відсутність, не знає ніхто. Урешті-решт страх став параноїдальним, часом аж паралізуючим. У кожному жіночому голосі на вулиці вона бачила його потенційну коханку, кожен сторонній запах на Романовій сорочці розкурочував[3] їй усе всередині, і дійшло до того, що Олена почала бачити у своїй непроглядній темряві загрозливі кольорові плями. «Це нерви», — вирішила вона, і, скориставшись погіршенням політичної ситуації в Україні, вмовила Романа виїхати в Європу, хоча б тимчасово, утішаючи себе надією, що там йому не буде з ким зрадити, не буде в кого закохатися й не буде куди від неї піти.
І ось вони в Європі. Чехія смакує їй несамовито. Роман, такий звично лагідний і турботливий, завжди поруч. Плями в очах зникли, і Олена знову занурилася у свою звичну темряву, але солодшу в мільярди разів, бо з неї, мов насосом, висмоктано гнилизну страхів.
Зима в Празі спокійна й розмірена. Олена щоранку чує круків на підвіконнях і дзвони на церквах неподалік. По католицькому Різдву і Новому році з міста виїхали всі туристи, залишивши чехів відпочивати від своїх всюдисущих фотоапаратів і нахабних пик. Роман водить її гуляти Прагою, вони багато ходять і часто п’ють каву або вино. Розповідає їй про все, що бачить. За його словами, Прага неймовірна, і Олена вперше за дуже довгий час сумує, бо не бачить красу довкола.
