робив каву-чаї, приносив їх до кімнати й знову заходився пестити, від чого Оленчине серце, яке ще не встигло відійти від попереднього оргазму, різко стрибало вгору, застрягнувши в трахеї й повністю перекриваючи їй кисень. Чай знову холонув, попри те, що атмосфера у квартирі була розпалена і волога.
У Празі Олена зрозуміла, що можна вмирати не лише на час сну, коли темрява стає ватяна й глуха, але й на короткий час, коли Роман виходить із неї, безсилої, з тим, аби повернутися за кілька хвилин. Ця смерть була бажана й близька, вона прагнула її й часто отримувала, таким чином поступово просочуючись на той бік життя, звикаючи до солодкого небуття, у яке колись пірне з головою. І всі ці психологи, яким її показували свого часу, збожеволіли б від усвідомлення того, як вона з допомогою коханого боролася зі своїми страхами і, щиро кажучи, робила успіхи. Роман виганяв із неї всіх демонів, що, одного разу впущені, сиділи тепер у ній, мов голуби на фронтонах університетських будівель і величних храмів, туркочучи на всі лади і створюючи такий галас, що треба було час від часу волати, аби перекричати їх. І Олена волала, не ховаючись і не соромлячись, кричала від насолоди. І від кожного раптового скрику ці демони в личинах птахів зривалися з насиджених місць, перелякано тріпочучи крилами. Олена тріпотіла разом із ними, тремтіла дрібно й захоплено, а частина страхів залишала її назавжди, вилітаючи крізь розширені чорні зіниці, б’ючись у стелю і стіни, перевертаючи горнятка і пляшки в їхньому помешканні і врешті осідаючи десь у квартирі, напевно, у книжках, між сторінок.
— Мій екзорцисте, — лагідно тулилася вона до Романа.
— Ти про що?
— Ні про що, Ромцю. Мені неймовірно з тобою.
– І мені з тобою, мала. — Він дивився на неї й ніжно цілував обличчя.
— Ти в Празі кохаєшся зовсім по-іншому, серйозно.
— Та облиш. — Роман дивився на Олену насторожено.
— Серйозно. Якось злісно, відчайдушно, невтомно. Я тебе часом не впізнаю. Звідки це раптом узялося? Я рада, що ми виїхали з України, тобі це пішло на користь.
— Я бачу, тобі теж. — Роман роздивлявся великі синці на її стегнах — сліди його постійних атак. — А звідки це? Не знаю. — Роман знову брехав, чудово усвідомлюючи, що так він вгамовує свою совість після попередньої брехні.
А потім знову-таки кохалися, і черговий день наближався до кінця, поки Прага часто й ритмічно хиталася під їхніми тілами.
Вони мешкали там уже одинадцятий день, щоправда, лише зрідка звертаючи увагу на плин часу. Збоку це могло нагадувати медовий місяць чи щось подібне: вони виглядали бездоганно, розмови були ідеальними, бо стосувалися здебільшого одне одного й несли в собі теплі й високі хвилі турботи та пристрасті. Роман почувався неймовірно від нечисленних, але надзвичайно пронизливих дрібниць, які робила для нього Олена. А вона кайфувала від того, що останніми днями Ромчик став укривати її коциком зверху ковдри; що спали вони не так, як удома — тепер Олена акуратно вміщувалась у вигині його тіла і лежала так до ранку, не перекручуючись; що він став прокидатися раніше за неї й готувати сніданок. Якби в помешканні був іще хтось, хто добре знав Романа, він би насторожився і, дібравши часинку, повідав Олені, що з Романом щось не те. Але хто що міг сказати їй тут? Хіба що Аґнєшка, але її всі ці речі не обходили, хоч Роман ті два неповні тижні не йшов їй із голови… А більше ніхто.
Роман прокидався не просто раніше за Олену. Набагато раніше — уже о четвертій ранку він зазвичай не спав. Однієї миті розплющував очі й дивився в темряву, слухаючи поряд дихання і рівний, ледве помітний стукіт серця. Потім внизу гучно траскали двері — хтось виходив із дому в такий ранній час, і Роман непомітно, як йому здавалося, залишав ліжко й нечутно, як знову-таки йому ввижалося, готував на конфорці міцну каву, всідаючись потім у великій кімнаті перед дверима на балкон. Довкола нього були сотні книжок Аґнєшки, переважно польською й німецькою, і жодної з них він не міг прочитати, а під стелею шастали духи її минулого життя, що досі жили в цій квартирі, щоправда, свято шануючи демаркаційні лінії між світами й жодного разу не потривоживши нових мешканців.
Уже наступного ранку після їхнього першого й останнього на поточний момент побачення Роман, знудившись, копирсався в цих стосах книжок і натрапив на альбом із фотографіями. Це був справжній скарб — кілька сотень фотографій Аґнєшки, від майже немовляти до дорослої прекрасної жінки. Він захоплено сидів із цим альбомом годинами, гортаючи його й торкаючись знімків, хвилюючись і радіючи від того, як вона повільно переходила з чорно-білого світу спершу до розмальованого, з нечіткими каламутними відтінками, а потім і до кольорового, у якому виглядала напрочуд стильно й цікаво. Роман роздивлявся обличчя людей, які були поруч із нею, і вони йому подобалися, майже всі; роздивлявся інтер’єри, у яких вона фотографувалася, і деякі місця впізнавав — або нетрі квартири, де він зараз сидів, або якісь уже знайомі куточки Праги,
