пірнули з жовтої втомленої вулиці в теплі коридори під’їзду, і коли струшували із себе сніг перед дверима, — він із одягу, вона з волосся, — Роман помітив у скрині конверт.
Дістав його, прочитав написане чітким і круглим почерком послання.
— Схоже, хазяїн заходив, коли нас не було, — повідомив він Олені.
— Звідки ти знаєш? — здивувалася вона.
— У поштовій скриньці записка від нього. Пише, що я потрібен йому завтра на вечір.
— Завтра ж Різдво.
— Я в курсі, — знизав плечима Роман. — Але він, певно, католик. Я не можу не піти.
— Гаразд, що робити, — погодилася Олена. — До речі, а як звати цього нашого благодійника? — раптом спитала вона.
— Ярослав, — Роман миттєво зорієнтувався, але обличчям пробігла гримаса, як від зубного болю. Лице на ту мить, коли він відчиняв ключем двері квартири, стало виснажене й розгублене.
— Гарне ім’я, — усміхнулася Олена, заходячи досередини.
Кохановська майже два тижні не могла зібрати себе докупи. Після побачення з Романом в неї виникло дивне відчуття, що речі, які вона бовкне мимохіть, можуть стати реальністю. Тому тепер Аґнєшка намагалася говорити якомога менше. Усі ці випадкові хлопці по варшавських барах, що спершу підкочувалися до неї з розв’язними посмішками, уже за кілька хвилин звертали свою увагу на когось іншого, бо не могли витиснути з неї ані слова. Аґнєшка сиділа, цмулила свій алкоголь, зосереджено дивлячись перед собою, і не реагувала ні на мобільний, ані на людей довкола. Їй кортіло поговорити з Романом, спитати, чому він тягає в кишені іриски. Ці іриски досі не йшли їй із голови, а одну з них вона забрала й тепер носила у нагрудній кишеньці як талісман і оберіг.
Аґнєшка могла викликати його бодай на п’ять хвилин уже наступного дня, але досвід і давно забуте відчуття нерішучості змусили думати, що треба почекати. Чекати було нестерпно важко. Вона кілька разів ходила на вулицю Зомбковську, ставала під входом до старої горілчаної фабрики, так, щоб ліхтар не вихоплював її з імли, і дивилася на вікна свого старого помешкання. У кухні майже завжди світилося, а час від часу там з’являвся силует Романа, який порався біля плити й шафки з чаями-кавами й часто підходив до вікна, вдивляючись у вулицю. Аґнєшка поверталася додому й грілася під ковдрою, спокійно й міцно засинаючи.
Так, до неї повернувся сон. Термос із чаєм, де було намішано снодійне, забувся, натомість прийшло солодке й щасливе вміння засинати. Щоправда, біологічний годинник добряче збився, і тепер вона прокидалася між четвертою та п’ятою годинами, коли всі нормальні люди ще сплять і бари зачинено, але це були дрібниці. Кохановська розплющувала очі й майже відразу залишала ліжко, а на її місце миттю вмощувався Пілсудський. Ступаючи босими ногами по підлозі, вона прямувала до кухні й робила там чай. Це був цілий ритуал, повторюваний щоранку вже років шість-сім, окрім тих випадків, звісно, коли вона не ночувала вдома.
Відбувалося це так: ще зовсім заспана Аґнєшка відчиняла дверцята малої шафки, спеціально зробленої на замовлення, і дослухалася до свого внутрішнього стану. На кожний відтінок настрою — легкість, збудження, похмурість, радість, невизначеність і так далі — десятки півтонів — у неї був свій особливий сорт чаю. Завмирала на кілька секунд, заплющувала очі, потім ловила свій настрій і, аж ставши навшпиньки від цього усвідомлення, витягнувшись, мов струна, знімала з полички маленьку бляшану коробочку з ароматним чаєм усередині. Обравши сорт напою, вона брала з підвіконня невеличкий чайничок, який потрапив сюди зі старої квартири, а туди його привезла Аґнєщина бабуся в шістдесятих роках із Радянського Союзу, коли їздила до Харкова чи Ленінграда — куди саме, Аґнєшка не пам’ятала, — на якусь наукову конференцію. «Така собі спадкоємність поколінь», — думала Кохановська щоразу, засипаючи до чайничка дві ложки чаю й ставлячи на вогонь. Чайник вміщував у себе рівно півтора горнятка, вона заливала його вщент, а потім закурювала тут же, біля плити, свою улюблену клацаючу сигарету і, обійнявши себе за плече однією рукою, з насолодою випускала дим. На запах ментолового диму й на звуки шарудіння кухонним приладдям до кухні прибігав кумедний заспаний Пілсудський, всідаючись біля холодильника й дивлячись на свою чарівну господиню, що стояла біля плити в самій лише довгій сірій футболці, теплій і м’якій від не до кінця вивітреного сну.
— Чого тобі треба? — жартівливо-серйозно питала вона єдину істоту чоловічої статі, яка затрималася біля неї на такий тривалий час.
— Няв! — виводив Пілсудський у тональності ля-мінор і картинно переводив очі з її відкритих стегон на дверцята холодильника, обліплені магнітами-сувенірами з європейських міст.
