або центр Варшави, де вони зустрілися, — і поступово звикав до неї. Одного разу навіть піймав себе на думці, що трошки скучив за цією дивачкою й зараз охоче зварив би їй кави.
Від деяких фотографій, наприклад, де Аґнєшка босоніж крокує узбіччям сільської траси в довгій строкатій спідниці і світлій легкій майці, з купою браслетів на обох зап’ястках і з квіткою, приколотою до довгого волосся, або від тієї, де вона сидить спиною до об’єктива на розбурханому ліжку в явно чоловічій сорочці й вигинає спину, Романові ставало млосно й щемко. Він навіть трохи злився, що не може зрозуміти справжньої вартості цих фотографій, ловлячи лише візуальну суть, відсторонений від тих густих і солодких контекстів, якими насичені ці прямокутні шматки фотопаперу. Навряд чи Аґнєшка навмисне залишила йому тут цей альбом, швидше за все, просто загубила його серед книжок. Так чи інакше, Роман користався цим на повну, без докорів сумління перегортаючи сторінки пухкої книжки зі світлинами, милуючись Аґнєшкою, роздивляючись її зачіски й усмішки, мимоволі звертаючи увагу на часто вживані кольори й фасони одягу. Фотографії несподівано обривалися за десять сторінок до завершення альбому, Аґнєшка не надто змінилася з часів останньої вклеєної. «Цікаво, що ж могло статися, що вона не довела до кінця таку колекцію?» Роман бентежився кілька днів. Перебирав у голові всілякі варіанти, припускаючи, що це міг бути переїзд звідси або якась депресія, коли було не до старих фотографій. Але врешті зрозумів: швидше за все, Кохановська купила собі цифровик, і ціла епоха відійшла в тінь, аби потім залишитися на старій квартирі під завалами книжок.
Але не через ці знімки він став прокидатися рано. Причиною була якась неясна тривога, іноді навіть страх, щоправда, ледь відчутний і нерегулярний. Людина спостережливіша відразу зауважила б Романові проблеми, а більш начитана й обізнана миттєво б проаналізувала й зробила висновки, мовляв, життя разом із кимось іншим, тим більше, життя близьке й тривале — це страшна і складна річ. Страшна тому, що часто призводить до непередбачуваних наслідків, а складна — ну, бо це складно для кожної людини — жити з кимось. Тоді доводиться душити в зародку свій природний егоцентризм, поступатися частиною особистого простору й половиною ковдри. Життя двох людей часто будується за принципом сполучених посудин: завжди є певна, задана кількість чогось: ніжності, довіри, пристрасті, кохання, і якщо в одній посудині чогось стало менше, то в іншій неодмінно стане більше, такий закон, нічого з цим не вдієш. Не буває так, що пристрасті, наприклад, безпричинно стало менше в обох, ні. В одного поменшало, а в іншого настільки побільшало, що частина її, не маючи як вміститися, за інерцією виплеснулася із системи й залила папери на столі. А ще хтось спостережливий, обізнаний і начитаний обов’язково додав би з філософською міною, що важко втримати рівновагу в цих сполучених посудинах, бо землю під ними весь час хитає й трусить.
Але Роман був далекий від таких висновків. Психолог миттєво зрозумів би й пояснив, що Оленчині страхи, які він вибивав із неї, мов пилюку з ковдри, насправді не зникали нікуди, не розчинялися в безвісті, а, за законом сполучених посудин, переходили в нього. А Роман не знався на всіх цих тонкощах, лише помітив, що став боятися. Боятися, що Олена дізнається про його брехню стосовно Праги й роботи, боятися, що тоді вона піде від нього, боятися, що Аґнєшка йому дасть сигнал не скоро — а наразі вона була єдиною людиною, з якою він міг говорити, не брешучи, і це стало раптом таким важливим. Ось так і жив останнім часом — тривожно й полохливо, ледь не кожні п’ятнадцять хвилин підходячи до вікна в кухні, сподіваючись побачити, як Кохановська заходить до брами або вибігає з неї. Не зачиняв двері до квартири на замок, аби замалим не щогодини непомітно для Олени визирати до сходової клітки в надії побачити в поштовій скриньці записку. І, щовечора виводячи Олену гуляти Прагою, переконував себе, що після повернення він точно побачить сліди Аґнєщиного візиту.
Дійшло до того, що він, сам цього не помічаючи, кілька разів думав про Аґнєшку, кохаючись з Оленою, потім раптом ловив себе на цій думці й миттю ставав злішим і виснажливішим, від чого вона зовсім втрачала голову. А Кохановська не приходила і не приходила. Роман кілька разів під приводом походу в магазин за якимись продуктами бігав туди, де, як йому колись здалося, він бачив її «опель». Автомобіль так і стояв там, завалений снігом, але нікого біля нього жодного разу не було. Тоді він повертався на Зомбковську й чекав далі, знищуючи жирові клітини з вимотаною Оленою, а у вільні хвилини палячи клітини нервові, перебираючи альбом Аґнєшки. Чекання вимотувало.
Розчарування
Аґнєшка написала аж перед православним Різдвом. Роман з Оленкою якраз поверталися ввечері після прогулянки,
