— Ага, — провадила далі Аґнєшка, — зараз я все кину й буду тебе годувати.
І таки відкладала недокурену цигарку на край попільнички й діставала йому щось смачненьке. Поки котяра муркотів, захоплено нависаючи над своєю тарілкою, вода в чайнику закипала, і Аґнєшка наливала собі повне горнятко запашного чаю, а друге — удвічі менше — теж наповнювала по вінця й ставила перед Пілсудським.
— Смачного, малий, — і той вдячно світив на неї своїми очищами.
Коли чай вистигав, Пілсудський завжди випивав його до останньої краплі. Аґнєшка не пам’ятала жодної людини, яку б не здивувало, що її кіт п’є чай. «Це він іще з алкоголем зав’язав, ви б його раніше бачили», — завжди віджартовувалася вона, і таким чином сіро-бурий кіт письменниці Кохановської поступово входив до пантеону міських легенд варшавської Праги. І займав там, між нами кажучи, далеко не останнє місце, бо навряд чи існувала хоча б одна людина від Бялолєка аж до самих околиць Праги-Півень, яка бодай раз у житті не чула байки про кота, що зав’язав з алкоголем і п’є тепер виключно гербатку.[4] Багато хто йому заздрив.
Після чаювання вона вмикала ноутбук і намагалася щось писати. Виходило мляво. Корпус ноутбука був щільно обліплений жовтими наклейками із записами про те, що спадало Кохановській на думку й стосувалося роману. Щодня з’являлося кілька важливих і неважливих питань до Романа, кілька тем до розмови, кілька цікавих ситуацій і сцен, які могли би вплестися в книгу і зробити її яскравішою. Аґнєшка зовсім не розумілася на коханні, а на писанині про кохання — тим більше, але експеримент їй уже подобався, і вона вкотре переконалася, що своїй інтуїції може довіряти на всі сто.
Коли питань та ідей набралася критична маса, вона прийшла на Зомбковську, дочекалася, поки Роман з Оленою вийдуть гуляти Прагою, і піднялася до дверей своєї старої квартири. У кишені лежав запасний ключ і на секунду виникла спокуса зайти й роздивитися, що там і як, але Аґнєшка швидко її здолала і, вкинувши до скриньки заздалегідь приготовану записку, вибігла на вулицю. Залишалося чекати близько доби.
Роман насилу витримав цей час. Виходячи з під’їзду, він мало не кинувся обіймати Аґнєшку.
— Чому так довго? — замість привітання в нього вирвалися слова, яких він і сам від себе не чекав.
— Довго? — здивувалася Кохановська. — Ну вибачай, у мене справ багато взагалі-то, як знайшла вільний час — відразу дала знати.
Вона виглядала строго й неприступно, але в очах забігали хитрі й задоволені чортенята. Такий поворот подій її дуже втішив, виходить, не вона одна така дурепа, що два тижні просиділа, ні з ким не говорячи. Те, що він уже встиг сказати їй за сьогодні, з надлишком відшкодувало довге мовчання.
— Ти сьогодні красива, ще красивіша, ніж минулих зустрічей, — сказав їй Роман, коли Аґнєшка повела його вулицею вниз. — Тобі дуже пасує це, — показав він на жовту хустку, яка покривала її голову. — Старомодно трохи, але дуже-дуже красиво.
— Спасибі, Романе. Ну що, після таких компліментів я тебе, як чесного чоловіка, хочу зараз завести до церкви.
— Навіщо? — Роман аж зупинився.
— Як навіщо? Вінчатися, звісно ж! — І зареготала, спостерігаючи, як на його обличчя наповзає маска нерозуміння. — Та заспокойся, яке вінчатись! Сьогодні Різдво православне. Хочу з тобою сходити на службу, аби ти мені дещо пояснив. Ти ж православний?
— Так, православний… — Роман дивувався Аґнєщиному грайливому настрою. — Але я релігії не визнаю. По барабану мені ця церква з її обрядами.
— Не визнаєш?
— Ні, не визнаю.
— А в Бога віриш?
— Швидше так, аніж ні, — пояснив Роман.
— Все одно ти жив серед православних, мусиш же щось знати. Зможеш — поясниш, не зможеш — то ні.
— У вас тут що, по костелах православні служби правлять?
— Не кажи дурниць, Романе. — Аґнєшка здивовано підняла брови. — Є православна церква. І парафіян теж, наскільки я пам’ятаю, достатньо. Тут недалеко, швидко дійдемо.
Аґнєшка, як і минулого разу, вела його не вулицями, а подвір’ями, від чого Роман трохи втратив орієнтацію на місцевості. Там, де він сподівався побачити нові блокові будинки, несподівано виростали старі кам’яниці з ліпниною й карнизами під вікнами, потім вони поступалися місцем невеликим скверикам, і блочні споруди маячіли вже за ними, щоправда, недовго, бо Аґнєшка знову тягнула його в холодні двори, які пам’ятали щонайменше століття. Єдине, за чим
