Кохановська у відповідь мовчки показала йому середній палець і, кинувши в його напрямку бокал із залишками вина, залишила ресторан. Кришталь розбився й розсипався скалками по підлозі, Гжегож сидів, мов обпльований, а Кохановська йшла вулицею, готова розридатися від безнадії.
Це був вечір перед Різдвом, поляки святкували на повну, і вона довго не могла пробитися крізь тлум на Ринку Старого Міста. Поки Аґнєшка штурмувала виходи з площі, у неї відбулася розмова з Богом. Не розмова навіть, а монолог. Кохановська подумки просила про допомогу, благала послати їй нормального мужика або хоч підказати вихід із цієї ситуації. І чи то святковий настрій мав Бог, чи обставини так склалися, але Кохановську на виході з Єзуїтської збив хлопак, який слідом за цим розповів свою не надто веселу історію.
Бог відреагував оперативно і влучно, а таке стається не надто часто. Тому Аґнєшка вхопилася за цю соломинку якнайміцніше, аж сама собі здивувалася. План склався в її голові, ще поки вона заводила машину, а коли Роман, хоча й зі скрипом, але погодився на нього, їй здалося, що крига скресла і тепер усе має бути як треба.
Зараз Кохановська вела його до свого улюбленого бару на всій Празі, який носив довгу претензійну назву, позичену з картини Сальвадора Далі, але коротко називався «Сон». Ну, або «Сон бджоли», кому як більше подобається. Вони йшли подвір’ями й вузькими провулками, Аґнєшка вела Романа найкоротшим шляхом, а він уже трохи впізнавав місця, де ходив лише сьогодні вранці з Оленою. Прага сподобалася йому з першого погляду, а зараз стараннями Аґнєшки він бачив її не з фасадів будинків, а зсередини, з усіма недоліками й перевагами, і мимоволі ставав свідком хиткості й тендітності, багаторічної втоми й слабкості, які могли викликати лише турботу й ніжність. Роман згадав, що приблизно такі відчуття в ньому будила Оленка на початку їхнього знайомства: понівечена обставинами краса, яка гіпнотизує й притягує до себе. Він дивно почувався на Празі — у своїй тарілці.
Нарешті вони проломили тілами пружну стіну снігу й пірнули до подвір’я, де в глибині стояло кілька груп молодих людей, неголосно розмовляючи. Аґнєшка, не зупиняючись, пройшла повз них, привітавшись із кимось і взявши Романа за руку. Він відчув на собі погляди, від яких стало ніяково. Долоня Аґнєшки була холодна, і Роман стиснув її міцніше своєю теплою, на що Кохановська здивовано обернула голову, але, нічого не сказавши, протягла його крізь браму до наступного подвір’я, значно меншого, зі столиками і стільцями, складеними під стінкою й заметеними снігом, відчинила двері й потупотіла сходами нагору. Роман слухняно пішов за нею, чіпляючись ледве не за кожну сходинку й матюкаючись про себе, але зрештою подужав і слідом за Аґнєшкою вивалився в зал, обставлений канапами й кріслами. «Атмосферне місце», — майнула в нього думка.
Кохановська рішучим кроком йшла до кріселець у куточку зали, на ходу сказавши щось офіціантці й обертаючись до Романа: мовляв, давай, швидше йди. Коли він наблизився до неї, Аґнєшка вже плюхнулася в крісло, знявши куртку й шапку. На волоссі її досі виблискували сніжинки, а губи, від яких Роман не міг відірвати погляду півдороги, склалися в доброзичливу усмішку.
— Сідай, Романе. Поговоримо.
Роман теж зняв верхній одяг і всівся в крісло напроти Аґнєшки.
— Як Олена? — прямо запитала вона.
— Та як, — потупив очі Роман, — я не зміг їй розповісти правду. Вона думає, що ми в Чехії.
— Це на краще. Молодець, що не став їй правди розповідати. Думаю, зараз би ти тут уже не сидів. І взагалі ти мені вибач, але, думається, насправді їй байдуже, де бути. Важлива твоя присутність.
– І все-таки я ніяково почуваюся через цю брехню.
— Я тобі ще раз кажу — брешуть усі і завжди, і почуття, а тим більше такі серйозні, як кохання, тримаються на брехні більшою мірою, ніж усі інші, — Аґнєшка нахилилася до нього ближче й тихіше продовжувала: — колись ти в цьому також переконаєшся.
— Не думаю. Це дивно звучить.
— Ай, я тобі зараз усе поясню.
— Спробуй.
Кохановська витягла з торбинки блокнот і ручку. Швидко накреслила систему координат на весь аркуш, позначивши осі ікс та ігрек. Роман моментально відчув себе як у школі, на уроках алгебри, з обличчя швидко зникла самовпевнена посмішка, якою він думав зустріти початок лекції про роль брехні у коханні. Він затих і лише зиркав на польку з цікавістю.
— Ти знаєш, що це таке? — перепитала полька.
— Ну так, само собою. Декартова система координат.
