вустами відразу на виході, і від цього йому паморочилося в голові.
Раз на тиждень вони вешталися містом цілий день, заглядаючи до найвіддаленіших празьких закамарків, рахуючи котів, яких зустрічали, зазираючи мало не до кожного подвір’я, проходячи вулиці вздовж і впоперек. Прага відкривалася Романові. Усе більше відкривалася Романові й Аґнєшка. Він чимдалі краще орієнтувався в назвах вулиць, у розташуванні локалів і просто цікавих місць, а вона все менше носила на собі одягу. Уже за кілька тижнів, сидячи вранці над альбомом із фотографіями й польською граматикою, він раптом зрозумів, що кудись зникли її грубі светри й теплі в’язані шалики, у яких вона ховалася ще на початку січня, і що на зміну їм прийшли спершу кардигани й тонкі гольфи на довгий рукав, а останнього разу, коли вони зайшли десь випити чаю й Аґнєшка зняла куртку, під нею взагалі виявилася лише зелена футболка. Роман не знав, як це пояснити, міг лише здогадуватись, але нічого конкретного вигадати не вмів.
А все пояснювалося максимально просто: Аґнєшці ставало поруч із ним дедалі тепліше, а часом навіть і зовсім гаряче — ось і вся таємниця. До того ж весна цього року настала неочікувано рано: уже наприкінці січня ртуть у термометрах застигла на позначках вище нуля, і, попри скептичні прогнози польської метеорологічної служби й недовірливі зітхання довгожителів, так і не опустилася нижче аж до кінця зими. Писалося їй тепер легко. Роман надихав і підтримував, розпитуючи про сотні дрібниць картинки, яку вона вимальовувала своїм текстом, цікавився тим, що вона писала, і слухняно довбав польські граматичні таблиці та словники, сподіваючись колись прочитати її писанину. Цей останній факт зворушував Аґнєшку несамовито, бо вона знала, що він вчить її мову лише для того, аби її розуміти. Говорила вона до нього тепер майже завжди тільки польською, писала записки, що стали їхнім щоденним ритуалом, теж польською. І хоч він мало що розумів зі слів, дотики заміняли більшість вербальної інформації, а отже, усе було більш-менш у порядку. Та й вона сама захопилася ідеєю навчити Романа польської й допомагала йому в цьому починанні, як тільки могла.
Він заговорив її мовою ближче до середини лютого, коли з вулиць зійшов останній сніг, лише де-не-де залишивши по собі озерця важкої талої води, де колихалося вологе варшавське небо й піддашшя кам’яниць, зрідка зникаючи, закриті швидкоплинними людськими силуетами. Кілька десятків ранків, проведених наодинці з підручником польської та простими книжечками, які йому принесла Кохановська, дали свої результати: він почав незграбно вимовляти шелесткі польські слова, з диким акцентом, неправильно розставляючи наголоси та інтонації в смислових фразах. Від самого початку його стосунки з польською мовою скидалися на зваблення й шпигунство. У невпинному потоці суцільного, наче радіодинамік на міжстанційному діапазоні, шуму й тріскотіння, він, як радист-самоучка, вишукував якісь таємні шифри, заховану від нього інформацію й намацував вразливі точки, що ставали мовби відправними пунктами, завдяки яким можна було рухатися далі. Він воював із польським текстом: насуплені латинські літери ворожо дивилися спідлоба в дитячі східнослов’янські очі, дуже неохоче поступаючись крихтами сенсів і значень, прояснюючись повільно, лише під тиском його впертості та бажання їх розуміти. Роман і справді поводився з польськими текстами терпляче і з вогником, як досвідчений коханець: у перші дні вихоплював із них лише окремі, зрозумілі для нього слова, довго їх смакував, катав на кінчику язика, ковтав із кавою й молоком, засвоював, засинав із ними, вплітав у каркас тексту та власної системи уявлень про світ, шукаючи українські відповідники, навчаючись розуміти зміст і настрій коротких історій із книжок, які він знайшов на Зомбковській, лише по кількох ключових словах. А далі, коли минув перший період знайомства, навчання пішло ще швидше, слова вже давалися йому легше. Відтепер вони, розніжені його увагою, слухняно складалися в речення й абзаци, самі ластилися до нього, не відпускаючи, певно, ні на хвилину і влаштовуючи в його голові цілі маніфестації під час сну. Щоразу після таких ночей Роман прокидався з дедалі ліпшим розумінням польської мови й дедалі сильнішим бажанням заглиблюватися в ці солодкі лінгвістичні матерії. Серед польських літер у нього навіть з’явилися свої улюбленці: «a», яка нагадувала малого пузатого бегемотика зі смішним хвостиком, та «l», яка вимовлялася так смачно, що він щоразу ковтав слину, натрапивши на неї в тексті. І ось одного дня в безперервній тріскотні, шелесті й шумі, яким була для нього польська мова зовсім недавно, Роман ясно почув нотки делікатні, тендітні та звабливі. З усіх польських текстів, що були в межах досяжності, разом осипалася зашкарубла шкірка, зісковзнула, як білизна з приємної на дотик, наче шовк, жіночої шкіри, і йому дрібно завібрувало в грудях від розуміння того, що він уже зуміє сказати Аґнєшці при зустрічі щось її мовою, знаючи, наскільки це її зворушить. Весь вечір після цього він упівголоса, аби не почула Олена, репетирував інтонації і слова, які хотів сказати, по можливості намагаючись здихатися доволі виразного акценту.
І коли одного з дощових лютневих вечорів Кохановська перехопила Романа дорогою до магазину, той у відповідь на її неодмінне українське «привіт», яким вона вітала його завжди незалежно від того, якою мовою говорила, притулив її до себе і, відкинувши пасмо неслухняного від такої погоди волосся, шепнув їй на вушко:
— Ciesze sie, ze mnie tu teraz zlapalas. Stesknilem sie, bardzo.
