захоплено, аж у якийсь момент забули, що треба дихати, потім пробігли засніженою Віслою й розплескалися на Старе Місто.
— Треба вже йти, — першим отямився від солодкого небуття Роман.
— Та треба, справ по горло, — знехотя погодилася Кохановська, яка не мала жодних планів на сьогоднішній день.
Вони поверталися на Зомбковську, ідучи плечем до плеча й перемовляючись, санки волочилися на повідку за кілька метрів позаду них, як втомлений пес, загрузаючи в замети і часом не слухаючись свого господаря.
— Ти багато вже тексту написала? — поцікавився Роман, коли вони вийшли на Зомбковську.
— Ну, трохи написала. Може, п’яту частину із запланованого. А що?
— Така справа… я хочу вивчити польську.
— Навіщо тобі? — здивувалася Аґнєшка.
— Я хочу навчитися читати польською, хочу прочитати твої попередні книги, а потім і цю, яку ти пишеш зараз. Я підозрюю, що вона може бути гарною.
— Це приємно, дякую.
– І, крім того, я хочу знати, що ти кажеш, коли щаслива, — підняв на неї очі Роман.
— Коли це я здалася тобі щасливою? — тепер уже вдавано здивувалася Кохановська.
— Коли я тебе цілував, ти шепотіла польською. Щаслива людина ніколи себе не контролює, тому завжди говорить лише рідною мовою.
— Ти ба, який знавець, — зніяковіла Аґнєшка. — Добре, я тобі дам підручник і словник, у мене є, та й учися собі. Часу в тебе достатньо.
— Гаразд, дякую. Так а що там на тому папірці написано було?
— На якому?
— На тому, який ти до скриньки не встигла вкинути.
— Та нічого особливого, — знизала плечима Аґнєшка й простягнула йому видертий із її блокнота аркушик. — Лише «Дякую. Сподіваюся, скоро побачимось знову».
— Побачимось, побачимось, — шепнув їй на вушко Роман і, розвернувшись, швидко зник у прямокутнику брами, повертаючись до свого звичного світу, який був ненадовго залишив. Аґнєшка постояла хвилинку і теж пішла до себе годувати Пілсудського.
Вона й справді занесла книжки наступного дня. Прийшла рано-вранці, майже пізно вночі, коли у квартирі, де мешкали Роман з Оленою, була цілковита тиша. Принесла словники й граматичні довідники, акуратно поклала під дверима — так, щоб Роман неодмінно їх побачив, але й щоб Олена не наштовхнулася ногами, виходячи з помешкання; закинула до скриньки записку з побажанням доброго ранку й обережно спустилася на вулицю.
Від тієї зустрічі вони перетиналися майже щодня, хоча б на кілька секунд. Роман зустрічав її на вулиці, коли гуляв з Оленою, знаходив Аґнєщині записки в скриньці, іноді бачив під ліхтарем біля входу до фабрики Конесера, просто навпроти їхніх вікон. І він привітно махав їй рукою, на що вона неодмінно усміхалася, теж махала рукою і йшла в справах, щасливо підстрибуючи. Власне кажучи, справ вона мала рівно стільки ж, як і раніше. Писала, курила, годувала Пілсудського, дрімала з ним на канапі, готувала їсти собі, знову писала, писала, писала, заварювала чай і курила. Тільки тепер у це вклинилися щоденні, щонайменше одноразові прогулянки під двері своєї старої квартири, де вона могла зустріти Романа. Побачити його хоча б і в компанії Олени, упіймати усмішку, хоча б і за шибкою, а іноді й перехопити Романа на півгодини, коли той вибирався до магазинів чи ще кудись. Він ставився до неї щоразу приязніше, торкався дедалі делікатніше і вже, здається, знайшов кілька головних точок, котрі лише можна відшукати на одягненій жінці, від торкання яких по тілу пробігають солодкі хвилі. І він торкався її, не знати, ненароком чи навмисне, торкався щоразу, як зустрічав. Їхнє спілкування в одну мить раптово стало неможливе без дотиків.
Аґнєшці його пальці нагадували пальці піаніста — настільки плавно й вишукано вони перебігали відкритими ділянками тіла, настільки лагідно торкалися зап’ясть і шиї, так уміло зісковзували часом під шалик на теплі ключиці, що вона й справді іноді почувалася дорогоцінним, уміло налаштованим і добре доглянутим інструментом, що ладен був видати будь-які звуки, зіграти які хочеш симфонії й концерти в тандемі зі своїм майстром-музикантом. І якби Романові щось було чутно за ритмічним буханням крові в голові, він неодмінно зрозумів би дивну річ: шкіра Аґнєшки тихенько співає в його присутності. Торкаючись, він знаходив в Аґнєшці існування таких співзвуч і частот, про які вона навіть не підозрювала, та й передати не могла людським голосом, лише в найсолодші моменти збиваючись на тихий стогін. У більшості випадків Роман ловив цей стогін
