з Оленою, але в цілому він усе контролював і, схоже, отримував від цього задоволення.
Аґнєшка, вдаючи, що вивчає меню, теж думала про контроль. І не думала навіть, а радше запевняла саму себе, що вона все тримає як треба, що все в порядку і що трусить її від холоду. Усе було геть не так! Справжня, пекуча пристрасть, а не тупа хіть, пристрасть, якої вона давно не чула в чоловічих голосах, турбота, якої вона мало отримувала в житті, зіграли з нею злий жарт, і замість вдячності думки заполонило зовсім інше. Трусило її від збудження, і жоден чай би тут не допоміг. Навпаки, Аґнєшці, чутливій до смаків і запахів, від чашки чаю в присутності Романа залило б медом низ живота. Тому вона так довго копирсалася в тонкій папці, шаруділа сторінками, вивчала обкладинку та інгредієнти кожного із запропонованих у меню напоїв, сподіваючись, що солодка дражлива хвиля відкотиться, розчиниться в повітрі й можна буде справді просто попити чаю з тістечком і поговорити, не боячись тут і зараз розвалитися на шматки від бажання. Але хвиля не відступала, хоча й не посилювалася, ставши їй поперек горла, застигнувши важким каменем і не даючи дихати нормально. Рукавички Романа лежали в неї на стегнах і били струмом.
— Усе, я обрала, — видихнула Аґнєшка, зрозумівши, що відтягувати вже нема куди, і, підкликавши дівчинку з-за шинквасу, зробила замовлення.
— Зігрілася трохи? — спитав Роман, і від його дбайливого тону Аґнєшці миттю стало гаряче.
— Так-так, дякую, Романе. Уже значно краще. — Вона почала копирсатися в торбинці, проігнорувавши його праву долоню, що за секунду до того лягла перед нею на поверхню стола долонею догори, мовби запрошуючи її торкнутись. Долоня полежала нерухомо кілька секунд, а потім, не отримавши дотику, зібралася в кулак і по діагоналі відсунулася на краєчок столу.
— Як просувається написання книги? — знову спитав Роман.
— Книги? — підняла Кохановська очі. — Узагалі-то мляво, але набагато краще, аніж було, хоча б тому, що процес рухається.
– Із сюжетом визначилась?
— Загалом так. У хід пішла одна з тих схем, через які ти мене принизив минулого разу.
— Вибачай, — зніяковів Роман. — Серйозно, не знаю, що на мене тоді найшло.
— Та облиш. Усе гаразд.
— Ну, і як це буде виглядати? — поцікавився він.
— Я тобі вже пояснювала. Я собі зробила каркас історії, і тепер намотую на нього нитками діалоги, описи, розповідаю про різні цікавинки з життя героїв. Я романтичних історій ніколи не писала, бо вони зі мною не траплялися, тому не знаю, чи правильно роблю. Багато беру з власного досвіду, можна сказати, що у всіх героях є багато мене. Таке собі фіксування роздвоєння чи навіть розтроєння, якщо ми вже кажемо про трьох головних героїв, рис характеру однієї людини.
— Себто, виходить, ти пишеш про себе?
— Я б так не сказала. Я дуже широко використовую те, що пережила за свої тридцять із хвостиком, а особливо за останні найбільш бурхливі десять років.
— А всі письменники так пишуть?
— Ні, — віджартувалась Аґнєшка. — Усі письменники п’ють алкоголь і зваблюють жінок, ну, або чоловіків, — кому що подобається, — і в процесі пишуть про це книгу.
— Це ж уся література буде одноманітною, якщо так.
— А вона такою і є. Від смерті Павіча, як на мене.
— Це хто такий?
— Автор такий. Серб. Мілорад Павіч. Один із моїх улюблених письменників. Писав дуже цікаво й розмаїто.
– І від смерті цього автора вся література стала подібною? Давно він помер?
— Три роки тому.
— Чи не замалий термін, аби робити такі категоричні висновки? — здивувався Роман.
— Знаєш, Романе, якби ти був письменником, читачем або літературознавцем, ти б зараз оцінив свій каламбур стосовно смерті автора Павіча, — усміхнулася Кохановська. — Але так ось склалося, що ти не є ані першим, ані третім, лише другим, та й то не надто обізнаним. І це мене дуже тішить, я давно хочу спілкуватися з нормальною, здоровою людиною, якій мізки не з’їхали набік від книжок і всього, що з ними пов’язано. А щодо твого питання… Письмен ники помирають раніше, ніж звичайні люди. Їм на надгробках варто б ставити дату останнього твору. У випадку Павіча це буде дві тисячі дев’ятий рік. Якщо ця книга, над якою я зараз працюю, стане моєю останньою, то, хай би навіть я ще сто років прожила, на моїй могилі
