Аґнєшка.
— Точно! Краще й не скажеш!
Роман відверто зрадів такому влучному формулюванню й навіть заплескав у долоні, мов дитина. Короткі й лункі, мов постріли, звуки злетіли догори й розчинилися в небі.
– І окрема тема, якщо церковний апарат і апарат державний домовляються й стають бізнес-партнерами. Починають спільно витискати з людей гроші й залишки непокори.
— Та від початку історії людства не було жодної держави, яка не підтримувалася б церквою. І церква багато в чому залежить від держави.
— Це точно, так. Але нормальні країни якось балансують, знаходять компроміси, і врешті люди живуть нормально й спокійно. Церква сама по собі не страшна, правда ж? Ну, анафема, гаразд. Але гарантії того, що загробне життя існує, немає. Тому людина їсть, подорожує й кохається під анафемою так само легко, як і без неї. Це справа вже персонального сумління й нічого іншого. Держава теж. Для того, аби бути покараним законом, треба зробити щось, що не вкладається в загальноприйняту систему цінностей. Хуліганство, крадіжка, убивство, шахрайство. Але коли до цього цирку з прокляттями від імені Бога долучається державний апарат із його карним кодексом, пенітенціарною службою й проплаченими засобами масової інформації, то будь-яке слово стосовно того, що хтось перегинає палицю, робить тебе не ворогом абстрактного і далекого Бога, а персональним недругом уряду країни. І те, що у твоєму конкретному випадку Конституція дає тобі право свободи слова й совісті, уже не цікавить нікого, бо коли церква бере участь у «розпилі» грошей, ці два надзвичайно важливі пункти забуваються, наче їх і не існувало. А це вже смердить інквізицією, чи не так?
– І що, в Україні все так погано? — нажахано дивилася на розбурханого Романа Кохановська. — Я не помітила цього, коли жила у Львові.
— В Україні, як на мене, стерпно. Але в нас є чудовий сусід, який нам нав’язливо експортує все, починаючи від цукерок і завершуючи поглядами на стосунки з Богом.
Кохановська на знак справжньої, братської любові до згаданих сусідів похмуро кивнула й запитально подивилася на Романа.
— То що далі? Що буде далі?
— А мені звідки знати? Я ніхто, я утікач, причому доволі незграбний, раз уже розгубив на півдорозі всі свої пожитки. Але сподіваюся, цей експорт припиниться невдовзі. Як на мене, він Україні приносить більше шкоди, аніж користі. А якщо ні, то за якісь років десять в Україні кидатимуть до в’язниці навіть за найменший вияв непокори, а не за танці, влаштовані на олтарі. Усім же відомо, що виконавча влада в колоніях завжди жорстокіша й безглуздіша, ніж у центрі.
— Так?
— А ти хіба не помічала? Це називається «синдром вахтера». Показує, що навіть маленька влада рідко міняє людину в кращий бік.
— Хм, цікаво. Почитаю щось про це у вільний час. Аґнєшка дістала з торби нотатник і зробила собі позначку, аби не забути.
— Але чекай… ти казав про танці в храмі. Це ти про тих ідіоток, які влаштували балаган у церкві в Москві? Я дивилася на YouTube, це жахливо!
— Про них теж, так. Як на мене, їхня найсерйозніша провина в тому, що вони не вміють ані танцювати, ані співати, ані грати на гітарах. Вони це роблять насправді жахливо, визнаю. Хоча вони ж панки, що з них узяти? Але їхня геніальність у тому, що вони навіть із такими мінімальними вихідними даними показали світові, що Бог, якого так наполегливо піарить православна церква, живе не по-християнськи. Він не знає, що таке прощення, він абсолютно несамокритичний, а відсутність самокритики — це риса людей, які далекі від самодостатності. До того ж він нетерпимий і закомплексований і всупереч християнській моралі не підставляє своєї другої щоки, а валить того, хто скаже йому слово, не узгоджене зі сценарієм, на підлогу й добиває молотком правосуддя.
— Ти якось це все описуєш дуже похмуро й однобоко.
— Не більш однобоко, ніж ти мені два тижні тому розказувала про кохання, яке можна зобразити елементарними графіками, чи не так?
— Я тобі про кохання казала, як я його розумію! — скрикнула полька.
— А я тобі кажу те, що думаю про церкву.
— А як тобі таке: вони наплювали на людську віру!
