розумом. Ось і вся різниця.
— Гаразд. Я тебе щодо самого перебігу служби хотіла спитати. Що це за мова була, якою служіння велося? Я ні слова не зрозуміла, думаю, що всі присутні також.
— Це старослов’янська. Давня книжна мова, якій тисяча років.
– І нею моляться? Чому не сучасною — кому яка ближча?
— А у вас хіба не латиною ведуться служби, ні?
— Можливо, десь і латиною, я лише на польських буваю.
— Можливо, православна церква і визнає служіння національними мовами, зокрема ось українською. Але це не поширене явище; наскільки я знаю, більшість послуговується мертвою старослов’янською.
— Ага, зрозуміло. Але в чому тоді сенс ходіння до церкви для парафіян? Вони не повторюють молитви за священиком, бо молитви виголошуються невідомою їм мовою, не беруть жодної участі в службі, нічого такого. Вони просто кажуть «амінь», хрестяться й кланяються. Або стоять навколішки кілька годин поспіль — ось те, що я побачила.
— Аґнєшко, Аґнєшко, — Роман підвищив голос, від чого голуби прокинулись і зірвалися вгору, мов шрапнель із дула гармати. — Це тобі не демократичний в обрядах католицизм, це диктат православної церкви, яка від тебе вимагає лише покори — і нічого більше. Їм не йдеться про те, аби прихожани їх розуміли. Так навіть краще — сліпа довіра чи покора, кому як більше подобається. Тоді й питань не виникає у вірян. Вони дивляться на батюшку, слухають його, повторюють за ним рухи й «аміні», вони безголосі й слухняні — у цьому їхня основна цінність для церковних функціонерів. Я бачу це саме так, бо глибоко розчарований у церкві. Розумієш, про що я?
Кохановська, слухаючи Романа, відійшла від нього на крок, немов побоюючись, що в нього з неба зараз поцілить блискавка і її зачепить також. Як добропорядна католичка, вона вважала, що подібні слова стають автоматичним абонементом у пекло незалежно від того, хто ти і що робив упродовж свого життя. Її довго і вперто вчили не грішити, пізніше вона зрозуміла, що грішити-таки можна, лише треба вчасно покаятися. А цей, дивіться, стоїть, оскверняє ім’я Боже, а йому нічого й не сталося досі, навпаки навіть — розпалюється ще більше, стає захоплений і прекрасний, в очах з’явилася пристрасть, у жестах — переконливість.
— Тобі дуже пасує пристрасть, Романе! — сказала вона, використавши паузу в промові, від чого той збився з ритму, слова миттєво зів’яли й затверділи, перестали пружно битися в стіни довкола них і злітати в безкінечне варшавське небо.
— Що? — тільки й зміг він відповісти.
— Я кажу, ти аж інший стаєш, якщо говориш на цікаві тобі теми, дуже пристрасний, — пояснила Аґнєшка.
Вона ще не бачила його таким гарним, як у цей момент, коли йшлося про речі, що йому по-справжньому небайдужі, що сиділи в нього всередині, мов скалка, яку ніяк не витягти.
Запала тиша, чути було лише музику згори і шкварчання чергової сигарети Кохановської.
— Проте ти визнаєш якусь вищу силу, правда? — поцікавилася Аґнєшка.
— Так, визнаю. Але я глибоко переконаний, що кожна людина має свій власний шлях до Бога, який мусить пройти без копняків і ударів священиків. А тим більше — без ошийника й повідка церкви. Те, що ти бачила сьогодні, називається рабством. Католицизм, наскільки мені відомо, такого давно вже не пропонує. А православ’я останнім часом ніби й не зобов’язує вірити в посередництво церкви між людьми й Богом, але за те, що маєш власні думки щодо адекватності цього посередництва, можна отримати реальні проблеми. І вони мають мало спільного з дискусією про віру. У нашій країні це взагалі поширена практика вирішення питань. Вона називається «добровільно-примусово».
— Добровільно-примусово?
— Так.
— Мовою літературних термінів це називається оксиморон, коли в одному явищі заради художнього ефекту поєднують непоєднуване.
— Ммм, наприклад, гарячий сніг?
— Так, цей приклад усім перший спадає на думку, коли йдеться про оксиморон. Але існують набагато витонченіші й цікавіші. Лагідний вбивця, учорашнє завтра і так далі.
— Добре, я зрозумів. Цікаво. Ну так от, у нас більшість питань вирішується в добровільно-примусовому порядку. Тобто коли тобі пропонують заздалегідь підготовлені умови, а ти обираєш, підкоритися їм добровільно чи примусово.
— Тобто фактично обираються не умови, а спосіб, яким ти з ними рано чи пізно погодишся? — повільно проговорила
