розгорнули невідомо ким дозволене будівництво храму, він мав уже абсолютно чітке уявлення про те, що відбувається, і одним із перших вийшов на протест, а потім став активним учасників знесення будівельного паркану й бійок із міліцією та попами.
Святі отці приходили до них, завбачливо залишивши за рогом, на парковці, свої БМВ та «рено», і преподобною ходою, хилячись додолу під вагою священних кендюхів, наближалися до протестувальників. На розгромленому будівельному майданчику їх зустрічали наїжачені активісти.
— Що вам, отче? — підозріливо-лагідно зазирали вони в очі служителю культу. Той, трохи ошелешений ввічливим прийомом, знизував плечима.
— Та ось, — казав, — вийшли якісь безбожники, заважають церкву будувати. Але щось я не бачу тих грішників.
— Отче, гріх нині інше обличчя має, ніж колись, — єхидно всміхався йому Роман. — Ви довкола роздивіться добряче.
— Нічого не бачу, нема халамидників, — відповідав батюшка, обернувшись, мов важка неповоротка планета, довкола власної осі.
— А під ноги гляньте, святий отче, — ширше розпливався в посмішці Роман, і за його спиною починали хихотіти мешканці прилеглих будинків.
Батюшка розгублено дивився собі під ноги й наштовхувався поглядом на весняну калюжу, що була між ним та протестувальниками й починалася біля носака його лівого черевика. У воді відбивалося спантеличене й гладке лице, живіт, що видавався далеко вперед, і похмуре березневе небо, у якому, як не старайся, отець Микола не зміг би розгледіти своє безпосереднє начальство, закрите важкими, насупленими хмарами.
— Ааа, ось ти де, грішнику! Жартувати надумав зі святим отцем?! — Лице священнослужителя прохоплювала грізна гримаса, з очей починали стріляти заздалегідь приготовані блискавки, він витягав з-під ряси важкий золотий хрест і рішуче насувався на Романа.
— Ви, святий отче, дарма біситесь. Тут дерева стояли багаторічні, дитячий майданчик був прекрасний, галявинка для вигулу тварин, лави стояли. Де це все? — спитав він отця Миколу, розводячи руками.
За місяць сквер перетворився на смітник, каруселі й лави будівельники висмикнули із землі першого ж дня, коли громадськість лише приходила до тями від цього варварського набігу, а половину дерев спиляли вночі, коли ще не було організовано нічну варту. Отець Микола теж роззирнувся навкруги й гримнув:
— Така воля Божа! Тут потрібен храм, вами диявол оволодів!
— Отче, охолоньте, у нашому районі храмів уже чотири стоїть, а лікарня одна. А дитяча лікарня хоча і є, але вона не працює. Подумайте над цим у вільний час, добре? А ми вже якось самі зі своїм дияволом розберемося, без вас, гаразд? — Тепер Роман насувався на священика, і той задкував, зачерпуючи до своїх черевиків брудну воду.
— Покайтеся! Покайтеся, грішники! — Отець Микола заледве не завивав, панічно думаючи, що понтові шкари марки «Berluti» вже сьогодні можна винести на смітник після такої виправи по весняних багнищах. — Комуністи нас травили сімдесят років, і досі не вивітрилося це прокляття з людей! — використав він останній аргумент, знаючи, що комуністів ненавидять усі, навіть ті, хто за них голосує.
— Коляне, привіт! — замахав йому хтось правицею з натовпу. — Ми з тобою разом були комсоргами в старших класах! Пам’ятаєш мене, муділа?
— Ааааа! — уже з розпачу заволав батюшка.
— Так ви, святий отче, партійний?! — зовсім уже театрально кинув у нього Роман вороб’янінською реплікою, і натовп у партері, за його плечима, переможно зайшовся диявольським реготом.
Привиди атеїстичної молодості виросли перед очима отця Миколи, і він, уже в цілковитому відчаї розвернувшись на сто вісімдесят градусів, побіг до своєї автівки, а за спиною лунали радісні й тріумфальні вигуки. Руки йому трусилися, а в голові білкою стрибала неприємна думка, що сьогодні доведеться говорити зі своїм босом, зізнаватися в провалі й випрошувати на допомогу собі бригаду пацанів, аби розігнати безбожників і довершити святе діло. Ясно, що цих грішників вони рано чи пізно виб’ють зі скверу, але ж це простій, неустойка, зрив контрактів на будівництво і можлива втрата обіцяного наступного духовного сану та затишної парафії десь у глибинці матінки Росії, де холопи не такі агресивні. «Довбані хохли, прости, Господи», — вилаявся Микола, всідаючись до свого БМВ і заводячи мотор. Біло-жовто-чорний імперський прапорець колихався під лобовухою,[5] і в машині солодко пахло ладаном.
Служба тривала вже декілька годин, і якби Роман не поринув у нескінченні спогади про свої стосунки з представниками
