Бога на землі, то знудився б набагато швидше. Але йому перед очима пропливали обличчя знайомих набундючених попів, грізні й хитрі, линули силуети вірян, що довгими караванами тягнуться до храмів на свята, звозячи автівками та кравчучками свій скарб, аби батюшка побризкав його водою, і вірячи, що це врятує від диявола. Час від часу йому ставало смішно, і він ледве стримувався, аби не осквернити склепіння храму реготом під час служби на честь народження Сина Божого.
Аґнєшка знудилася першою. Роман знову був поринув у спогади, але відчув, що його силоміць витягують із них, при цьому дряпаючи кігтями зап’ястя. Кохановська вчепилася йому в руку й волочила крізь юрмище православних поляків на вулицю. Натовп був доволі щільний, і битися об чиїсь плечі вони перестали, лише минувши Віленську площу. Тут Кохановська закурила й спокійно попрямувала вулицею. Роман слухняно пішов слідом за нею. Судячи з напрямку, вони знову йшли до того бару, де були останнього разу. Але вже на наступному розі Аґнєшка раптово звернула праворуч, пірнула в браму, тоді так само зненацька зупинилася, роззирнулася довкола і, вхопивши Романа за руку, миттю затягла його в низенькі двері в стіні, непримітні й розбиті.
Сходи спершу вели донизу, потім угору, і менше ніж за хвилину вони випірнули з коридору на невеликий, обмежений зусібіч цегляними стінами квадратний майданчик. Тут було тихо і ясно від снігу. Десь над ними, на висоті кількох поверхів, пробивалося слабке жовте світло, вочевидь, із вікон будинку, але самої будівлі не було видно. У віддаленому кутку, займаючи мало не чверть усього квадрата, стояла стара карусель, засипана снігом, у вибоїнах у стіні сиділи голуби. Десь нагорі відчинилася кватирка й залунала тягуча музика.
— Просто тобі пост-рок якийсь, — вирвалося в Романа. Він намагався не дивуватися щоразу дивнішим місцям, куди заводила Кохановська, але не дивуватися не виходило.
— Що? — не зрозуміла вона. — Що таке пост-рок?
— Неважливо. Що це за місце таке дивне? — запитав він в Аґнєшки.
— Місцеві називають це «мішок». Прага — дуже давній район, колись навіть окремим містом була, під час німецької окупації постраждала не так сильно, як стара частина Варшави, центральна, ну й відповідно тут багато порівняно давніх будівель. Місце, де ми зараз, — це залишки старого дитячого майданчика.
— Я бачу, — Роман скосив очі на занедбану карусель.
— А при комуністах був тут один будинок, він обвалився, ну й посеред дитячого майданчика побудували стіну, щось типу опори, ось і все. А вікна під’їздів, які до того часу виходили на цей бік, теж заклали цеглою. Відтоді цей шматочок подвір’я просто забутий. Я тут бувала безліч разів і нікого ніколи не бачила, як і слідів чийогось перебування.
— Дивно.
— Так, дивно. Ось такий архітектурний апендикс. Сюди є лише один вхід — через двері, які всі вважають покинутими і забитими.
– І вихід, значить, теж.
— Кмітливий хлопчик, — всміхнулася йому Кохановська.
– І що далі? — зніяковів від її усмішки Роман. — Що ми тут робитимемо?
— Та постоїмо, поговоримо трохи, потім підеш до своєї Оленки. — Роман ясно почув нотки невдоволення, але пропустив це повз вуха.
— Отже, що ти в мене спитати хотіла?
— Я взагалі-то сподівалася, що ти орієнтуєшся в тому, що там відбувається, бо для мене православні відправи — це суцільна загадка.
— Трохи орієнтуюся, може, чимось допоможу. — Роман розвів руками. — Чекай, а ти що, хочеш зрозуміти таємниці служіння церкви східного обряду?
— Можливо, — зам’ялась Аґнєшка.
— А нащо воно тобі?
— Я подумала, що, оскільки пишу книгу на основі твого типажу, мені бажано б знати про тебе та й про українців узагалі якомога більше. Хай би як ти ставився до віри, не можна заперечити, що вона — важлива складова внутрішнього світу людини! Я чула, що українці дуже побожні люди.
— Так, погоджуюсь. Щоправда, я акцентую твою увагу на тому, що в моєму розумінні релігія й віра не мають нічого спільного.
— Ну, як це нічого? Ідеться про Бога, ти б не перегинав палицю!
— Ні, це лише зовнішнє. Про Бога йдеться, якщо говорити про віру. Якщо про релігію — ідеться про владу над
