датою смерті варто було б зазначити рік дві тисячі тринадцятий.
— Цікавий погляд на речі.
– І дуже виважений, повір. Якщо письменник назвався письменником і прагне підтримувати це реноме, він стирає себе як людину, перестає існувати поза власним текстом, і про те, чи живий він, можна робити висновки, лише спостерігаючи за новими книжками.
— Цікаво, серйозно.
Чай так і залишився стояти неторканим. Аґнєшка розповідала Романові про дуже далекі для нього речі, але він слухав уважно, щиро намагаючись зрозуміти, що й до чого, ясно відчуваючи, що йдеться зараз про щось неймовірно важливе для неї. У цю хвилину він навіть пошкодував, що взагалі припинив читати відтоді, як познайомився з Оленою. Звісно, не до цього йому було за щоденними турботами й обтяжливим побутом.
Роман завжди вважав себе розумною людиною. Але та прірва, яку він виявив зараз між насправді розумною та ерудованою людиною, — польською письменницею Аґнєшкою Кохановською, — та справжнім собою, була приголомшливою. Романові раптом стало соромно за свою необізнаність, бо ж Кохановська, як вона стверджувала, говорила про загальновідомі речі, а він ані чорта в тому не тямив. Він ніяковів, наче біля дошки малий школяр, який не вивчив домашнього завдання.
Того вечора, сидячи з полькою за чаєм і довгими розмовами, Роман вирішив, що треба почати надолужувати згаяне. Читати, говорити про прочитане. Насамперед йому хотілося прочитати книги Аґнєшки Кохановської. Більше того, йому вже навіть хотілося, аби вона написала цю, поточну книгу, і не лише цю, а й багато-багато інших. Коли Аґнєшка про це говорила, то видавалася Романові такою захопленою, що він ясно й гостро відчував: Кохановська не існує поза своїм текстом, щоправда, не розуміючи до кінця цієї фрази. Чай холонув, а повітря між ними ставало все більш теплим і приязним. Аґнєшка вже не ігнорувала його рук, якщо він клав їх долонями догори на стіл, а делікатно торкалася ліній життя й серця подушечками пальців, погладжуючи й умираючи від збудження, але навчившись із цим дихати й не здригатися від кожного доторку, як від електричного розряду. Роман дивився на неї спокійно й по-справжньому зацікавлено, пропонуючи на доторк свою долоню з гідністю, повагою до неї й чоловічою впевненістю в собі, що заводило Аґнєшку ще більше.
Вони так і просиділи кілька годин, перемовляючись і обмінюючись поглядами, торкаючись і слухаючи одне одного, встигнувши перемолоти безліч тем і стати набагато ближчими. Їхню розмову перервала молода офіціантка, торкнувшись Романового плеча, від чого Аґнєшкою пробігли дрижаки, а очі хижо заблищали.
— Вибачте, ми зачиняємося вже, — повідомила вона, і Роман з Аґнєшкою здивовано перезирнулися.
— Нічого собі, — присвиснув він, беручись нарешті до чаю, який вистиг іще кілька годин тому.
— Дякую, пані. Ми зараз підемо, — процідила офіціантці Кохановська крізь зуби, ледве стримуючи лють, яка, утім, моментально вщухла, варто було лише дівчині відійти від Романа на крок.
Вони швидко випили холодний чай і, забравши тістечка із собою, вийшли на вулицю. Була глибока ніч.
— Я й поняття не мав, що так пізно вже, — промовив Роман, слухаючи, як десь годинник відбиває першу ночі.
— Я теж, — погодилася Аґнєшка. — Романе, я йду додому, а тобі на квартиру прямо цією вулицею, — показала вона напрямок, — утім, я думаю, ти вже трохи орієнтуєшся, не заблукаєш.
— Так, звичайно, — погодився Роман. — Дякую за вечір. Я давно так не відпочивав.
— Немає за що, — всміхнулася йому Кохановська, простягаючи конверта. — Я тобі дам знати впродовж тижня.
— Добре, що не двох.
— Усе, бувай, па! — Вона наостанок провела пальцями йому по долоні й швидко пішла порожньою вулицею, поки він не згадав про рукавички.
Роман вдав, що справді про них забув. Повернувся на Зомбковську зовсім змерзлий, нечутно, мов кіт, шмигнув до квартири, роздягнувся й прослизнув до Олени в ліжко. «Добраніч, Аґнєшко», — видихнув у тепле повітря й моментально заснув, зігрітий Оленчиним тілом і ковдрою.
Легкість
Важка металева куля нерухомо лежить на рівній поверхні, що спирається на одну точку опори, лише коли система
