– І що далі? — промовила вона, не підіймаючи голови.
— Гадки не маю, — знизав плечима Роман. — Можна прогулятися.
— Покатай мене на санчатах! — раптом підняла вона до нього лице. В очах світилася радість, вуста м’яко усміхалися.
— Де я їх тобі знайду зараз?
— Я маю із собою, з ними прийшла.
— Ти по місту на санках пересуваєшся? — поцікавився Роман.
Замість відповіді Аґнєшка тільки засміялась і потягла його за собою на вулицю, справді прихопивши із собою санчата, залишені біля входу до під’їзду. Сніг уже не падав, але його лежали цілі гори. Вони подолали кучугури на тротуарі й вибралися на проїжджу частину. Було ледве по п’ятій, більшість вікон у будинках на Зомбковській не світилися — нормальні люди ще міцно спали. Аґнєшка вмостилася на санчатах, вигукнула щось на кшталт «Хочу до Вісли!» — і Роман щосили погнав вулицею вниз, минаючи один за одним будинки та ряди засипаних по дах автомобілів. Кохановська сміялася десь позаду дзвінко й щасливо, це додавало Романові сил, і він мчав, не зупиняючись, ловлячи себе на тому, що так легко йому давно вже не біглося. Роман добіг до рогу, різко повернув праворуч, від чого розрум’янена полька мало не вивалилася із санок, лише весело скрикнула, і помчав далі. Уже на наступному розі він вибився із сил і пішов собі спокійною ходою, переводячи подих. Аґнєшка дістала сигарету з куртки й запалила.
— Хей, дітям на санчатах не пасує палити! — миттю зреагував Роман.
— Ти жартуєш? — відгукнулася вона. — Це потужніше за секс, я мушу запалити!
— Я не знаю навіть, що тобі на це сказати, — засміявся Роман і знову гайнув передсвітанковою Прагою до річки, униз вулицею.
За той час, що Роман мешкав тут, він уже достатньо добре орієнтувався в околицях і відразу взяв правильний напрямок. Вісла зараз була ліворуч, і якщо пробігти кілька вулиць, можна вискочити до великого парку, у кінці якого розпочинався міст, що ним Аґнєшка завезла їх на Прагу. «Дивно, а до цього моменту в мене й думки не виникало, що за річку теж можна якось вийти погуляти», — майнуло в голові в Романа. Цей район Варшави виявився таким самодостатнім і комфортним для них з Оленою, що в нього й справді не зринало жодних помислів про виправи на «велику землю» за Віслою. Та й робити там було нічого.
Вони минали парк, наближаючись до набережної. Перші перехожі неодмінно оглядалися на них, — хто з усміхом, хто з досі невиспаним нерозумінням. Коли двоє дорослих поводяться, як діти, це викликає категоричну реакцію — або роздратування, або усмішку. Рідко коли трапляються ті, кому це насправді байдуже. Їх просто не возили на санках у дорослому віці. А шкода — це допомогло би декому позбутись якщо не проблем, то принаймні поганого настрою.
Роман остаточно вибився із сил на початку парку і йшов, думаючи про гарячу каву, хоч і розумів, що про це годі навіть мріяти. Година була рання, місто досі спало, та ще й кіоски засипало снігом до половини, і поки це все розгребуть, мине ціла вічність. Аґнєшка ні про що не думала, у неї справді стався напад дитячості, такий властивий іноді творчим особам, як і всі інші напади, відомі науці. Аґнєшка Кохановська, авторка кількох поетичних збірок, письменниця, доволі відома вже і своїми прозовими роботами, перекладачка, цілком доросла й часом аж надто виважена молода жінка, з тих, що кохання малюють графіками, а пристрасть вираховують за формулами, — ця ось Аґнєшка Кохановська, їдучи на санчатах за спиною Романа, уявляла себе паровозиком, час від часу випускаючи в небо над Прагою хмарки ментолового сигаретного диму й тихенько, аби не почув Роман, шепотіла собі під носа з дитинства всім відомий ритм «чух-чух».
Вони дійшли до води, і паровозик, припинивши бубоніти свою дорожню пісню, миттю перетворився на теплу і вдячну Кохановську, яка підійшла до трохи задиханого Романа, обійняла і, розв’язавши його м’який шалик, притулилася носом до теплої шиї, торкнулася її усміхненими вустами й застигла. Небо стало світлішим, з того боку, звідки вони зараз прийшли, на Варшаву вже наповзав ранок.
— Дякую, Романе, — видихнула вона йому кудись під вухо. — Мене років зо двадцять ніхто так не возив.
Роман у відповідь трохи відхилився від неї, провів вказівним пальцем по холодній щоці й легенько поцілував. Аґнєшка замружила очі й потяглася до нього губами, але Роман, граючись, відхилився знову, поцілував їй щоку, потім мочку вуха і взяв її руки своїми. Аґнєшка тільки задрижала, замовкла, переставши навіть дихати, але вже у відповідь на наступний дотик шепотіла йому щось польською, особливо, напевно, не стримуючись і не задумуючись над сказаним. Роман не розумів жодного слова і вперше про це жалкував. Раптом з-за важких хмар, що вночі закидали снігом усе місто, порснули перші сонячні промені… Вони ковзнули по передмістях, потім освітили захеканих Романа з Аґнєшкою, що цілувалися так жадібно й
