— Ні! У тій пісні жодного слова поганого про віру нема! Вони наплювали на церкву, яка викачує з людей гроші! На релігію, яка туманить їм голови!
— Себто ці дурепи намагалися відкрити простим людям очі, а люди їх заплювали?
— Щось на зразок того. І повір, кількість тих, хто їх заплював, поки що приблизно дорівнює кількості тих, хто з них витирав оці плювки. Але тут ми знов-таки кажемо про втручання держави. Мітинги на підтримку дівчат розганяли не загони з паламарів, а бійці спецпідрозділів. Людей не в церковні пивниці, повні вина й золота, кидали відбувати адміністративні покарання, а в справжні тюрми, які є державною власністю.
— Ну, може, ти в чомусь і правий… — нарешті набридло сперечатися з Романом Кохановській.
— Ті, хто каже правду, Аґнєшко, рідко бувають зрозумілі середньостатистичним людям, особливо якщо дійсність формується невпинною й добре прорахованою брехнею, а правду висловлено в такий різкий спосіб. Християнство саме так і починалося — з переслідувань та цькування тих, хто ніс правду і світло, хіба ні? Можливо, це новий виток спіралі, якийсь початок очищення. Я так сподіваюся.
— Ага, — пожвавилася Аґнєшка. — Ти не проти релігії! Тобі не подобається стан, до якого вона еволюціонувала! У випадку з християнством — за дві тисячі років.
Роман підняв на неї очі й замислився, добираючи слова. Високо над ними завмерло темне небо, голуби повернулися до цегляного мішка, усівшись тепер на каркасі каруселі, і туркотіли в порожнечу перед собою, від чого повітрям котилися, відбиваючись від стін, дрібні вібруючі хвилі. Аґнєшка перебирала витонченими пальцями в кишені іриски й монети, примішуючи до загального містичного звукового тла нотки буденні та легко ідентифіковані. Роман попросив у неї сигарету й на здивований погляд відповів, що, мовляв, важко не запалити в такому чудернацькому місці.
— То ти все-таки палиш? — перепитала Кохановська.
— Ну, як тобі сказати, — Роман затягувався явно із задоволенням, мружив очі так, що Аґнєшка на мить навіть згадала про свого Пілсудського. — Узагалі-то я не палю, але часом можу викурити цигарку або навіть пачку, або кілька місяців палити, а потім перестати. У мене не формується залежності.
— Ой, я заздрю тобі трошки. Я ніяк не можу покинути, хоча останнім часом палю набагато рідше, вкладаюся в десять штук на день, а то й менше буває.
Вона знизала плечима й теж дістала собі покурити, легким невловним рухом вихопила з Романових уст його сигарету й підпалила від неї, занурившись у легку сиву хмарку.
— Ти не кидай зовсім, добре? — Роман прийняв назад із її рук свою цигарку, на одну випадкову мить торкнувшись мізинцем теплих рухливих пальців.
— Чому? — поцікавилася Кохановська, зауваживши цей дотик як щось очікуване й жадане, випадкове, але солодке.
— Не думав, що колись таке взагалі скажу, тим більше жінці, але, Аґнєшко, тобі дуже пасує паління. Ти смачно куриш, аж самому хочеться. Був у мене колись один знайомий, так він би неодмінно сказав, що треба зняти про те, як ти палиш, короткометражку.
— Романе… — тільки й видихнула вона і, несподівано нахилившись до нього ближче, втулилася обличчям йому в плече, ловлячи запахи й думки, відчуваючи навіть через светр і куртку, як у нього пульсує артерія на ключиці.
— Хей, ти чого, Аґнєшко? — Роман усміхнувся цьому вияву емоцій і завмер, не рухаючись, аби їй у тому притулянні було якомога зручніше. Голуби на каруселі теж замовкли й уп’ялися в них поглядами. — Що таке? Усе гаразд? — перепитав Роман, торкаючись її плеча.
— О так, усе цілком добре, — відповіла Аґнєшка, знову виструнчуючись і дивлячись йому в обличчя. — Ти мене зараз дуже зворушив. Неймовірно сильно й абсолютно зненацька. А мене дуже важко зворушити, Романе.
— Мене теж важко, — з розумінням усміхнувся він. — Ми ж покоління циніків.
— Та які ж ми циніки? Один у кохання вірить, інша — у Бога.
— Бог — це кохання, — сказав Роман кудись їй над вухом. — Десь колись почув цю фразу. Вона мені дуже подобається, хоча одного зі складників я не розумію й не люблю.
— Це має бути з Біблії, я також її пам’ятаю.
— Гаразд, хай буде з Біблії.
— Але менше з тим, — повернулася Кохановська до свого несподіваного зворушення, — ти мене зараз наче з ніг звалив. І до того ж це був найкращий комплімент, який я чула на свою адресу.
