— Серйозно? — здивувався Роман. — І що ж у ньому такого хорошого?
— Те, що він стосується моєї поганої звички. Погані звички рідко згадуються в компліментах, ти вже мені повір.
— Вірю.
— Отже? — Тепер Кохановська дивилася на нього з очікуванням.
— Що?
— Ну, твій друг зняв би короткометражку. А ти? Ти б щось хотів?
— Наразі я б хотів тебе пригостити гарним чаєм. Мені здається, ти починаєш замерзати. — Роман узяв її руку у свою й зауважив, що пальці, які ще кілька хвилин тому були теплими, зараз на дотик як лід. — У тебе немає рукавичок?
— Немає.
— Візьми мої. — Аґнєшка не встигла отямитися, як Роман натягнув їй на неслухняні задубілі пальці свої рукавиці й усміхнувся тому, що вона зовсім не пручалася. — Давай, Кохановська, веди мене звідси до найближчого місця, де можна напитися чаю, — як наказ, пролунало у вузькому цегляному мішку.
— Ти не поспішаєш на квартиру? — поцікавилась Аґнєшка, опустивши очі.
— Усе гаразд, ходімо звідси.
— Чекай, мушу подумати, де тут є щось гарне неподалік. І вже за хвилину вони повернулися у звичайний світ, не обмежений жодними стінами, із небом безкраїм, морозним. Кохановська йшла тепер вулицею повільніше, Роман крокував пліч-о-пліч, часом дивлячись на усміхнений профіль у світлі празької вуличної ілюмінації.
— Чого всміхаєшся? — врешті не витримав він.
— Ти дуже турботливий хлопчик. Мені досі ніхто не давав своїх рукавичок. Це мило, правда, — відповіла Аґнєшка, намагаючись підлаштуватися під його темп ходи.
— Можливо.
— А ще ти дуже вміло зіскочив із теми, яка раптом стала для тебе незручна, — продовжувала вона.
— Це з якої?
— Що ти не проти релігії як такої, тобі не подобається, до чого прийшло православ’я.
— Нічого подібного! Не зіскочив! — запротестував Роман. — Ти цілком права, уся проблема для мене в тому, до чого дійшла в підсумку колись дуже світла й гарна ідея зв’язку між Богом та людиною, зокрема, що посередники стали багато на себе брати.
— Добре, на сьогодні більше про це ні слова! — тихенько засміялася Аґнєшка, ховаючи обличчя в шалику. — Ми прийшли, — раптом сказала вона, показуючи на вивіску якогось локалю.[6]
— Гаразд, ходімо, — відчинив їй двері Роман.
Це було дуже затишне місце з кількома старими масивними, але розрахованими на двох столами, де з динаміків лунала приємна музика й зі стелі лилося спокійне приглушене світло.
— Цього разу без пива, добре? — попросив Кохановську Роман.
— Гаразд, — усміхнулася вона, гортаючи невеличке меню. — Тільки чай, тим більше, що це мало не єдине місце в цій частині Варшави, де немає алкоголю.
— О, як чудово! — Роман відкинувся назад на спинку стільця. — Замов мені, будь ласка, звичайного чаю, але дуже міцного й дуже солодкого. І з лимоном.
Аґнєшка кивнула, а сама занурилася у вивчення меню. Роман спостерігав за нею, дивився уважно й навіть жадібно, на запас, знаючи, що ось мине кілька годин, а може, і менше, і вони знову розійдуться, а коли побачаться — невідомо. Він всотував у себе, мов губка, кожну з цих хвилин, сповнених спокою й звичайного життя — того, чого він давно вже не відчував з Оленою. Попри всі їхні почуття й стосунки, попри всю підтримку й розуміння, кожна хвилина разом несла на собі тавро інвалідності. Роман, само собою, давно до цього звик, але звичка лише притлумила біль і образу, і тепер, коли ті проривалися назовні, було ще нестерпніше. Він упіймав себе на тому, що дуже давно не спілкувався з нормальною, здоровою жінкою, він уникав їх, у зародку зарубуючи флірти колег по роботі та випадкових знайомих у великих ком — паніях. Уникав, підсвідомо розуміючи: коли стане лицем до лиця з тим, із кого струмує життєва сила, буде важко повернутися до тихого помешкання, де чекає Олена, якій неважливо, чи горить удома світло, чи ні.
А тут ось така чудернацька Аґнєшка Кохановська, такий неймовірний збіг обставин — і до життя Романа ввалилося безпардонно й грубо те, чого він уникав довгі роки, свідомо зводячи цілі китайські стіни моральних принципів та етичних обов’язків, сподіваючись боронити їхнє з Оленою щастя, доки вистачить сил. Ситуація могла бути небезпечною для стосунків
