радіолу, що слугувала стільцем, а сам займався обідом.
Олена майже завжди сиділа поряд, коли він готував. Кухня наповнювалася запахами, звуками й радістю. Роман мугикав собі під ніс якусь чергову пісеньку, але в самий розпал процесу ставав напруженим і зосередженим, а водночас таким легким, що кроки набували невагомості й беззвучності, як у квартирного крадія. Олена могла знати, де він знаходиться, лише з брязкання начиння й випадково сказаного ним слова й повертала за ним голову, немовби боячись випустити його зі своїх радарів, щохвилини бажаючи пересвідчуватись, що він поруч. А Романові в такі моменти зовсім і не залежало на втечі — він був диригентом Великого Кухонного Оркестру, рухався рвучко й виважено, мов хижак, весь поглинений полюванням, він керував водночас усім, і повітря під його рухами починало дрижати, сповнюючись апетитними й смачними запахами.
— Наш сотий обід на Празі! — вигукнув він трохи згодом, підносячи келих із вином, коли вони нарешті всілися до столу.
Дзенькнуло скло, задзвеніли виделки й ножі, і Олена підвела до нього голову.
— Чому «на Празі», якщо «у Празі»?
— Емм, обмовився, мабуть, — почав виправдовуватися Роман. — Чехи часто так говорять, мови відмінні.
— А ти знаєш, Ромцю, я собі по-іншому уявляла чеську мову. Ну, ми коли збиралися сюди, ти казав, що в них мова красива, хоча й кумедна. А я на вулиці коли їх усіх чую, то скрізь якесь шипіння. Що тут кумедного?
— Я не задумувався над тим, — миттєво зорієнтувався брехун, — але знаєш, і правда інакше звучить, аніж в аудіокурсах. Але це, певно, завжди так у житті — не все є таким, яким уявляється.
— А, ну так, — погодилась Олена, намацуючи на тарілці зубцями виделки порізане для неї м’ясо. — Але все одно дивно. Начебто й не чеська довкола звучить.
— Та чеська, чеська, — вдавано незворушно заспокоїв її Роман.
Потім він щось буркнув на додачу та так і замовк, докоряючи собі за дурну помилку — це, либонь, уперше припустився такого промаху. Роман навіть не встиг зауважити про себе, що непогано було б думати перед тим, як говорити, а з другого боку столу пролунало:
— А залишилося вісімдесят. Або сімдесят дев’ять.
— Га?
— Я про обіди в Празі. Потім невідомо, що і як буде, — пояснила вона.
— А, ось ти про що… Ну, буде видно. Мені пощастило натрапити на Ярослава, тому в нас є гроші фактично ні за що й доволі безтурботне життя. Але ж так не триватиме вічно, правда?
— Правда. Я знаю. Я постійно про це думаю.
— Про що?
— Про Україну. Не хочу повертатися.
Роман замовк, колупаючись у салаті. По кількох хвилинах мовчання лише зміг витиснути із себе:
— Не думай про це поки. Ще рано, усьому свій час. Добре?
— Добре, добре, не буду, — Олена запевнила його жестом, знову повернувшись до обіду.
І вкотре збрехала — ні в той, ні в кілька наступних днів загрозлива, важка зграя думок не залишала її, переслідуючи навіть уві сні, набуваючи вигляду чорної хмари, що нависає над абсолютно безлюдним містом, випаленим сонцем настільки, що жовтим здається навіть повітря. Олена виривалася зі сновидінь, важко дихаючи від незбагненного жаху, а потім знову намагалася забутися, безнадійно й по-котячому вчепившись пальцями в простирадло. Роман приносив їй склянку води і гладив довге волосся, цілував втомлені сірі очі, аж поки ця судома згасала, дихання вирівнювалося й повіки опускалися під вагою нових сновидінь.
А потім він дивився на неї сплячу, спостерігав, як вона уві сні відвертається від нього, відчував, як потім несвідомо тулиться п’яточками до його литок, і усміхався гірко й задумано. Хоч як це було прикро, але, схоже, останнім часом їхні думки збігалися лише в одному — вони обоє жили в передчутті часу, коли треба буде зробити вибір на користь або повернення, або неповернення, і тут Роман почувався неясно і невпевнено. Він сумував за своєю країною шалено й щодень гостріше й не міг ніяк це в собі подолати. Він не читав новин, не спілкувався з українцями, був самотній, як повалене й забуте дерево, попри те, що постійно біля нього були або Олена, або Аґнєшка. Жодна з них, утім, не зрозуміла б його туги, і в цьому вони (якщо уявити, що ці двоє можуть бути знайомі й здатні казати щось Романові разом) були б одностайні настільки, наскільки рідко бувають одноголосними дві жінки, які говорять одночасно. Вони не розуміли, як можна так сумувати за Україною, кожна
